Маю дві історії, яка з них вигадана думайте самі
Історія I.
Наснилося що проспав прайм. 👻😱
Історія II
"Відлуння Забутих"
Хеллоуїнська ніч завжди була найприбутковішою для фарму. Cemetery біля Aden кишіла скелетами, немертвими і привидами. Наша група з п'ятьох — я, NeverForget, профет клану UAsquad, плюс танк, два ДД і біш — зібралася біля південних воріт о дев'ятій вечора.
— Давайте швидко зачистимо західну секцію, — запропонував танк.
Я кивнув, роздаючи бафи. Might, Shield, Haste... звичні рухи. Я обрав шлях ПП, щоб підтримувати живих, а не служити мертвим. Коли мені було шістнадцять, я бачив духів — чув їхній шепіт. Міг обрати шлях бішопа, служителя Einhasad. Але я втік від цього дару.
— NeverForget, ти з нами? — різко спитала біш.
— Так, вибач. Пішли.
Ми увійшли на територію цвинтаря. Туман був густіший за звичайний. Скелети падали під нашими ударами.
Але потім я його почув.
"Never..."
Шепіт. Не системний звук мобів. Щось інше.
— Хтось чув? — спитав я.
— Що? — обернулася біш.
— Нічого. Показалось.
Ми просувалися глибше. Western Cemetery, старіша частина.
"Never... forget... us..."
Тепер чіткіше. І я побачив його — не скелета-моба, а справжнього воїна. Напівпрозорий, у потертому обладунку. Він стояв біля надгробка, дивлячись на мене.
— Бачиш його? — прошепотів я до танка.
— Кого? Скелета праворуч? Вже йду.
Танк ринув вперед, пройшовши крізь нього. Дух не зник. Його губи ворушилися: "Remember..."
Холодний піт прошиб мене. Після всіх цих років, мій дар повертається.
Ми пішли далі. І їх ставало більше. Духи. Десятки. Сотні. Воїни у старовинних обладунках. Вони не атакували — просто стояли між могилами. Дивилися.
"We fought... we fell... Shilen took us... but who remembers?"
— NeverForget, що з тобою? — танк схопив мене за плече. — Ти блідий як привид.
— Я... я їх бачу. Воїнів. Мертвих. Сотні.
Група зупинилася, дивлячись на мене як на божевільного.
Один з духів ступив ближче. Старший, командир.
"Профет... ми знаємо, хто ти. Ми знаємо, чому ти втік. Але цієї ночі — коли завіса тонка — ти повинен почути."
— Я не хочу, — прошепотів я.
"Shilen створила Underworld, щоб ми не зникли у забутті. Але що толку від вічного існування, якщо ніхто не пам'ятає твого імені? Твоєї жертви?"
Інші духи загомоніли. Сотні голосів:
"Я загинув біля замку Діона..." "Я впав на полі біля міста-героя Орена..." "Я захищав нашу столицю Аден..."
Раптом я зрозумів.
NeverForget. Моє ім'я. Не випадковий нік. Воно завжди було призначенням.
— Що ви хочете? — спитав я командира.
"Пам'яті. Просто пам'яті. Ми всі віддали життя за щось більше. І ніхто не пам'ятає. Shilen дала нам вічність, але не дала того, чого прагне кожен воїн — щоб його пам'ятали."
Я повільно кивнув і почав інкантацію — не звичайний баф, а щось глибше. Слова йшли самі:
"Духи воїнів, що впали у битвах минулих, я, NeverForget, профет і свідок, даю обіцянку: ваші імені не згинуть. Я є тим, хто пам'ятає."
Срібляво-блакитне світло огорнуло мене. Духи один за одним почали розсіюватися, їхні обличчя були спокійними. Останнім зник командир.
"Дякую... профет."
Коли світло згасло, я впав на коліна.
— Що це було?! — танк був у шоці.
— Я виконав те, від чого тікав все життя.
Наступного ранку я повернувся до Cemetery. При денному світлі бачив надписи на надгробках — імена, дати, клани. Дістав папір і почав записувати. Кожне ім'я.
NeverForget — не просто нік. Це клятва. Це обіцянка.
І я її виконаю.
