[Конкурс] Праздник Хэллоуина: ночь страшных историй / [Contest] Halloween Celebration: Night of Scary Stories

[Logier 0]

HEART OF CURSE

The story begins with the one who would become the most terrifying guardian of the school of dark arts

an elf with small thoughts of greatness, but with a very specific goal... to be able to learn the magic that was rumored to appear on Halloween night very close to the school of dark arts

indecipherable magic for the soul of someone without a real shadow in their heart. This little elf, cunning elf, intriguing elf began his journey days before the long-awaited night of Halloween, practicing the black language

used by his fellow dark elves.

A few days had passed, and we found ourselves at dusk on Halloween night with our little friend near the maze that marked the main entrance to the school of dark arts.

He began the ritual necessary to learn the magic that would appear that night, hunting a bat very close by. He opened its chest with a black dagger and extracted its heart, holding it in his hands 

and then eating it. With the blood, he made a symbol on the floor that would conjure up a ghost with scythes in its hands. 

With its red eyes, it curses the little elf, turning the shadow of his little heart and him into a dark elf. Now cursed, he could no longer leave the school of dark arts, and in order to live and continue learning

Every spell and curse in that place should kill and eat the hearts of visitors every Halloween night. 

“Greed and ambition were their downfall.”  

P.S.:  My English isn't very good. 

[MirkWood 0]

Немного о варнише и гномах.

Праздничной ночью наведался я в гиранскую кузницу, прикупить расходников на соски, да поглазеть на разные дуалы. По пути меня обогнал самонер с котом, приговаривая: «Очень надо, срочно, с котами — вне очереди!» Ладно, подумал я, пусть бежит, я не спешу. И вот до входа в кузню осталось пару шагов, а изнутри послышалась ругань, шипение и звуки драки и какой-то неясный скрип! Не в силах сдержать любопытство, я забежал в кузню и увидел, как местные кузнецы закрывают люк в полу и спешно закрывают его ковром с табуретом, вокруг этого места валялись разные предметы, как будто кто-то вытряхнул свою походную сумку:

 

На мой удивлённый взгляд кузнец Пушкин недружелюбно поинтересовался: «Чего тебе?», потом как будто спохватился, улыбнулся и сказал: «Извини, добрый эльф, тяжёлый день — всё не кончается, да и беспорядок тут у нас перед праздником. Чего изволишь?» Я огляделся по сторонам, но не увидел самонера, что буквально минуту назад совершенно точно завернул в кузню. Спрашиваю: «А где котовод?..» Пушкин начал что-то отвечать, кашлянул, посмотрел на люк под ковром, прочистил горло и сказал: «Вышел в logout, не знаю, чего это он... Так что хотел-то?» Я купил немного soul ore и откланялся. Любопытство и тревога не отпускали меня, Пушкин темнил, это было ясно, но что же тут происходит?.. Я решил обойти кузню и посмотреть, может, найду что-то необычное — и правда! Сбоку кузни было окно, но изнутри кузни не было туда двери! Секретная комната, не иначе.



Подкравшись к окну, я заглянул туда и забыл, как дышать. В комнате был люк на полу, через него несколько гномов втащили котовода и приковали к длинной железной станине вдоль стены. Помимо них в комнате было ещё два сильно измождённых самонера, которые с трудом призывали своих самонов, и пара спойлеров зверского вида с красными именами. Как только самонеры закончили призыв, спойлеры накинулись на самонов, заспойлили их и зверски зафармили, после чего кузнецы, угрожая молотами, заставили самонеров призывать снова. У меня глаза на лоб полезли от такого — только однажды я слышал намёки на то, что такое возможно, но это было против всех законов — игроков и богов, за гранью представимого, но оно БЫЛО, прямо здесь, в Гиране, в кузне Пушкина! Спойлеры доставали разные ресурсы, но больше всего — варниша, десятки, сотни этого чудесного ресурса. Вокруг всё было заставлено сундуками с варнишем, но они не останавливались, лишь подносили бочки с расходниками. Завороженный, я не мог оторваться от окна и, конечно, был замечен. Один из кузнецов посмотрел в окно, увидел моё обескураженное лицо и заорал, тыча пальцем в раму: «ДЕРЖИ ЕГО!» И я побежал. Прочь от кузни, через торговую площадь, через восточные ворота, в единственное место, куда мог — в замок Гиран к землеправителю.

 

Спустя несколько часов я добрался до ворот замка и сообщил превратнику обо всём, что видел этой ночью.



 

Без промедления мы со стражей отправились в обратный путь и с первыми лучами солнца ворвались в кузню к Пушкину:



 

Вскрыли люк, обшарили потайную комнату, но ничего не нашли, кроме жалких крошек варниша на полу, а Пушкин лишь делал удивлённый вид и всё пытался выведать, не разыгрываем ли мы его.

Но его взгляд не оставлял сомнений — он меня узнал, узнал, что именно я стоял за тем окном ночью.

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Самонеров не нашли, пк-спойлеры как сквозь землю провалились, а за стеной города недалеко от западных ворот неделю спустя нашли яму с костями людей и животных. С тех пор в кузню Гирана я больше не хожу, всегда посылаю кого-нибудь вместо себя, если уж сильно нужно. Потерял аппетит и всякое доверие к гномам.
В ту памятную ночь я узнал ответ на два вопроса — почему самонеров так мало и откуда в Гиране у гномов берутся десятки тысяч варниша...
___________
LU4 - Ждуч!  /PINK/ ShekelAttractor

[Alkyon 0]

The Search

In his studies and in search of a spell, a young wizard investigates an ancient power. But he finds only traces of something powerful, always associated with the same name: the blood brotherhood.

In the great libraries, he finds a small clue about Hardin, the famous wizard, but something doesn't add up, as it speaks of a circle of witches who are part of a coven. The young man, somewhat suspicious of this source, only says:

"Hardin, he's been missing for years and is now just a legend. But if anyone knows about this, it will be the witch Athrea."

When he visits the witch and tells her about his research, she reacts as if she knew or had been expecting this visit. With a chilling smile, she simply says:

"What you seek is beyond your capabilities. If you are willing to obtain it, you should search east of Ivory. It was once said that an old witch lived there; she knows what Hardin left behind."

"It will be a long journey," replied the young man. "I'd better rest and start tomorrow."

That night his dreams felt real, as if he were reliving someone else's memory—a battle, nothing more catastrophic, just bodies of all ages and a small town with a trail of blood.

Early in the morning, his journey began, still haunted by the strange dream.

The more he walked, the stranger he felt, a chill on the back of his neck, despite the daytime sun. He was surprised by how desolate the road was; it was odd these days not to encounter another traveler or bandit.

As he approached his destination in the twilight, he saw only a hill and a strange house.

"What a remote and strange place to live," he thought. "I hope it holds some answers."

When he knocked, no one answered. Only a deathly silence and a door conveniently ajar.

With each step he took inside the house, he felt the strange sensation intensify, as if eyes were piercing his back. But curiosity won out, and he moved toward a stack of books that looked brand new, as if time hadn't touched them, leaving them dusty and worn. Browsing and reviewing, he found information he'd never heard or read before: that the Einhasad church was corrupt, secretly worshipping a god, and that conflicts arose between castle lords, as if everything that would happen in the world were written here.

Suddenly, in an instant, everything went dark, and he heard only the voice of a little girl.
"You seek it, don't you, just like everyone else. Can you bear it?"

"What? Who are you?" he replied, trembling slightly.

But when he looked, he saw only a sword with a red gem that resembled an eye.

"What you want is power, and it's right in front of you. Take it; it's yours. It always was yours." The voice seemed to come from inside his mind, and almost unconsciously, his hand rose and reached for the sword's hilt. A powerful tremor coursed through his entire being, and the sky turned red before his eyes. Then he sees a small town as if he were transported there, and something called to him…

Now I'm looking for him, my friend, a young mage. He's a good guy, he'd never hurt a fly, but everything I've investigated leads me here, to a devastated town, a bloodbath, with no witnesses, only a book.

A book that seems to record what happens in this world. The more I examine it, the more what was written in it disappears, and now only one sentence remains: "Can you bear it?"

Server Black - Lu4 - Alkyon.

 

[shabamax1995 0]

Однажды приключилась с маленькой гномкой по имени GGWP интересная история.

Гномка пошла в долину драконов. Она всегда мечтала приручить маленького дракона, который станет её питомцем. Но история будет не об этом.

По пути на ферму драконов она повстречала милую бабушку. Оказывается бабушка была доброй ведьмой, но раньше по рассказам бабушки она делала плохие вещи и сейчас старается делать добрые дела чтобы отмыть карму. Бабушка подошла к гномке и предложида свою помощь. Бабушка ведьма сказала что сможем наложить чары на оружие и сделать его сильным, и еще оно будет светиться сиренивым цветом. Гномка сначала не поверила в это предлдожение, и немного напугалась, но бабушка настойчиво просила помочь ей.

Гномка согласилась и уточнила у бабушки что нужно сделать. Бабушка говорит что рядом есть колодец, куда нужно бросить оружие в момент заточки, и тогда будет успех. Гномка послушала её и сделала всё по инструкции. В итоге гномка 10 раз бросала оружие в момент заточки и каждый раз был успех положительного зачарования. Гномка была так удивлена такому событию, что даже позабыла куда следовала.

Она была очень благодарна бабушке за помощь, а бабушка в ответ на благодарность передала ей сет самурая, и сказала, будь такой же сильной как я в молодые годы и твори только добро и помогай другим и тогда каждое твое желание исполнится, и ты сможешь стать великим кузнецом гирана. По сегодняшний день гномка продолжает упорно трудиться и вспоминать слова бабушки что добро всегда возвращается. Верьте в чудеса дорогие жители Master Work!

Удачи!

[Elyrian 0]

Ruinas de la desesperación

Elyrian miró desde las murallas de Gludio al horizonte ennegrecido por la tormenta. Ajustó el amuleto y comenzó a descender hacia el sur. Los aldeanos le advirtieron: "Nadie regresará de las Ruinas de la Desesperación", pero su voto sagrado no le permitiría darse por vencido. El espíritu de una mujer condenada a vagar entre los muertos tenía que ser purificado. Su esposo, también un fantasma, lloró su ausencia de los confines del mundo de los espíritus. Elyrian tuvo que unirlos pacíficamente... o morir tratando de hacerlo.

Una luna pálida y vigilante iluminaba los cuerpos a medio comer que yacían en el barro. Las ruinas le parecieron a Elyrian como una herida abierta: casas en ruinas, pozos secos y ventanas que crujían con el viento. Al entrar, el sacerdote pronto escuchó pasos que se acercaban. Rezó a Einhassad, pero su voz fue ahogada por las docenas de gritos que lo rodeaban. Zombis, los cadáveres de los antiguos habitantes que deambulaban por esta ciudad maldita, atraídos por el olor de su carne.

Elyrian agarró su bastón mágico con fuerza y trató de lanzar un hechizo sagrado sobre estos monstruos lo más rápido posible. Un rayo de luz cegadora cayó del cielo, golpeando a todos los enemigos, pero todas las criaturas que fueron derrotadas se levantaron de nuevo, aún más desfiguradas y depredadoras. El aire vibró con un grito colectivo, un canto de desesperación que parecía provenir del suelo mismo. Estos cuerpos tambaleantes lo rodeaban. Elyrian dio un paso atrás y pensó por un momento que no era una buena idea ir a este lugar maldito. Entonces la vio: una figura blanca flotando entre las ruinas de una iglesia en ruinas. Su rostro era hermoso y herido, sus ojos como pozos de dolor. Era ella, la mujer perdida.

"Tu esposo te está buscando", susurró Elyrian mientras recogía el amuleto. "He venido a llevarte a él".

El fantasma de esta mujer lo miró como si lo hubiera escuchado. Las silenciosas campanas de la iglesia sonaron solas. Las sombras se agitaron y las manos escaparon del suelo, agarrando al clérigo por las piernas. La mujer habló con voz retumbante:

"Mi esposo... Es él... el que me condenó, fue su culpa... Su alma nunca descansará... y ahora tu mortal no descansará".

El rostro de la mujer se oscureció demoníacamente. Elyrian intentó lanzar un hechizo de exorcismo, pero las palabras se disolvieron en su garganta. El amuleto comenzó a arder, a derretirse en su pecho, y la voz de esta figura densa y fantasmal, cuya alma le rogaba por la salvación de su amada esposa, resonó en su mente. El fantasma del marido se fusionó con el fantasma de la esposa; ambos miraron a Elyrian desde las sombras con ojos vacíos y satisfechos. Tanto el esposo como la esposa se rieron, atados para siempre por una maldición, y cuando el eco de su risa llenó el suelo, docenas de cuerpos sin vida se levantaron del suelo, las campanas volvieron a sonar y Elyrian supo que había sido derrotado por el mal.

Cuando los primeros rayos del amanecer tocaron las Ruinas de la Desesperación, solo hubo silencio. Entre los escombros, entre los muertos, una nueva figura se tambaleaba, un sacerdote decrépito con una mirada inexpresiva, como si murmurara oraciones a la diosa que ya no lo escuchaba. Elyrian ahora es parte de esta ciudad maldita.

Elyrian, Cleric 29 Lu4 - Black Server

Изменено 10 ноября пользователем Elyrian

[Cuprum 4]

Итак, залетаем в последний вагон.

Да, для меня это короткий рассказ!

"Элемент брони" пришлось импровизировать, ибо сейчас в игре его сложно достать =).

Приложила PDF файл с текстом, ибо там приятнее читать.

п.с. "Открыточка" к тексту не относится, просто хотелось поздравить всех с праздником).

Скрытый текст

Проклятие наемника.

 

§1

 

 

Прекрасное солнце, похожее на розово-красный цветок вишни, склонялось к закатной черте горизонта, словно пылкий любовник к вожделеющей прикосновения невесте, и воздух вокруг великолепного замка был напоен ароматами цветущих мандрагор. Если бы дело происходило в Хейне, наверное, все было бы именно так. Но здесь солнце напоминало желток протухшего яйца, пришпиленный к стенке гномского сортира. Оно висело в гнусном мареве испарений Болота Криков, словно задумавшись, ползти ли вверх, или окончательно утонуть в этом вонючем супе. Добавляя сходства с отхожим местом вились тучи “мошкары” размером с кулак, гнусно жужжа и пытаясь отхватить себе на ужин кусок от случайного путника, имевшего глупость заглянуть в эти гиблые места. Так же тут в огромных количествах жили стакато, мерзкие насекомые размером с лошадь, но совсем не такие дружелюбные. Если обходить их стороной, прячась и таясь, был шанс, что стакато не станут нападать. Но, стоило только располосовать такую тварь мечом или сбить магией, как из ближайшей “заводи” вылетала целая орава этой кровожадной нечисти, и благо, если с тобой рядом оказывался хилер, подпитывающий твою быстро убывающую жизнь, или парочка надежных друзей с крепкими доспехами и острыми клинками. 

 

Воняло здесь так, что даже привыкшие к спертой вони пещер гномы морщили носы. И звуки. Болото никогда не затихало, даже - тем более! - ночью. Звуки, чавканье топи, неумолчное жужжание стакато, утробное бульканье и хлопки самогорящих пузырей, поднимающихся, казалось, от самих костей мира, вопли незадачливых приключенцев, настигнутых стаей стакато, или похожий на плач голос оседающей трясины. Сейчас же еще большей схожести с нужником добавляли звуки, разносящиеся из-под разлапистого куста, напоминающего какой-то нарост неприличной формы. 

 

—Слышь, Узгог, ты если собрался сдохнуть, то сделай это в бою, как полагается орку, а не таким позорным манером.

 

Стоящий у дерева огромный орк в поржавевшей броне, украшенный шрамом через всю голову хохотнул грубым голосом и поскреб когтем лезвие топора.

 

—Завали свою мясорубку, Кахман, и будь ты проклят духом Паагрио вместе со своим потомством…

 

Голос отвечавший первому орку был сдавленным и полным злобного страдания.

 

—Оставь себе свои проклятия. -ответил Кахман, ухмыляясь. -Кто тебя просил в одного сжирать весь чан фирменного гномского рагу? Мастер Томо приготовил его на всех, ненасытное твое брюхо. Теперь страдай.

 

—И этого твоего кореша, гнома, чтоб ему бороду подпалить Вечным Огнем… додуматься, делать жратву из каменных големов. 

 

—И пиво. Отличное пиво, а Узгог? Хочешь хлебнуть? -орк заржал и поболтал в воздухе флягой.

 

Ответом ему была очередная серия мерзких звуков. Кахман скривился. 

 

—Таких как ты, легион бы нам в Старой Войне, и остроухие с людишками подохли бы в жутких корчах, так и не дойдя до Руны. 

 

Узгог, сидящий в позе орла под кустом, молча проклял всех остроухих, людей, гномов с их каменной кулинарией, и на всякий случай камаэлей, хотя что это такое орк не знал, в детстве еще услышав странное слово от своей прабабки, когда она лупила шестопером его прадеда.

 

—Давай уже завязывай, напяливай портки и пошли. -Кахман сплюнул. -Ты тут что, до ночи сидеть собрался?

 

Он повернул голову на треск неподалеку. Что-то розовое мелькнуло среди болотной тины и кочек. 

 

—Какого хрена… -поудобней перехватив топор орк крадучись обошел невысокий, позеленевший от плесени и лишайников холм, и остановился, вылупив глаза.

 

—Слышь, Узгог, ты щас от радости еще хлеще обделаешься. -сказал он, поворачивая голову. -Я тут такое нашел.

 

—Провались со своими находками, недоумок! -голос Узгога звенел отзвуками ярости, напоминающими скрежет зубов оскорбленной Шилен, рождающей драконов.

 

—Да не, я серьезно. Тут свинья! Чтоб мне сожрать свои яйца, настоящая свинья! Упитанная, жирная, розовая, с такой толстой задницей, что прям просится на вертел над костром! Щас я ее…

 

Кахман закинул топор за спину, глядя на розовую свинку, стоящую посреди булькающей топи.

 

—Иди сюда, вкусный ужин. -орк оглянулся в поисках какой-нибудь приманки. 

 

—Слышь, ты, камнеголовый, откуда тут свинья? У тебя что, вместо мозгов самогон твоего бородатого кореша плещется? 

 

Узгог даже забыл о своих неотложных делах, прабабка всегда говорила ему - в Болоте Криков можно найти любую тварь, но свиней там не бывает.

—У меня то мозги есть, это ты свои под кустом остави…

 

Кахман подняв глаза оторопел, настолько, что его рука потянулась к рукояти топора с запозданием в пару секунд. Вместо розовой свиньи перед ним стояла темная эльфийка в тяжелой броне. Гладкие обводы чеканной кирасы отражали свет тусклого солнца, наручи и наплечники неярко сияли бело-серебряным блеском, не тронутые даже грязью, со стального горжета свисал на цепочке талисман с кроваво-красным рубином. Латная юбка из угловатых пластин прикрывала неожиданно игривые в этом суровом ансамбле боевой стали полосатые колготки, завершали  картину сапоги с окованными серебром носками и пара длинных прямых мечей на поясе. Белые волосы выбивались из-под изящного шлема,  падали на плечи, поднятое забрало открывало тонкое, изящное лицо, тронутое гримасой готовой вот вот прорваться ярости. 

 

—А ты еще откуда, ушастая? -тупо спросил Кахман, оглядываясь - ни шума засады, ни мерцания магических щитов, ничего. Эльфийка была здесь одна.

 

Вот была свинья - а вот получай это остроухое недоразумение. Медленно, как проступает из трясины вода, в разум, пропитанный винными парами, просочилось понимание. 

 

—Ты что-ли и есть та самая поросюшка? -хохотнул орк. -Слышь, Узгог, во умора, ты без ужина остался.

 

—Зато у тебя на ужин сырые яйца. Твои собственные.

 

 

Голос эльфийки был похож на стеклянные осколки. Кахман раскрыл было рот, потянул из-за спины топор. Он заметил лишь движение, неуловимое, как порыв ветра. Два клинка вспыхнули темными дугами, и орк хрипло заорал, уронив топор в тину и тряся отбитыми руками. 

 

—Розовая задница, говоришь, толстая, говоришь, на вертел просится? 

 

Рыча Кахман замахнулся, но ударил только воздух. Клинки настигли его совсем не с той стороны, откуда он ожидал. Толстая, как бревно, нога, подогнулась, онемев, в тину шлепнулся ржавый набедренник со срезанными ремнями. 

 

—Ужин, говоришь? 

 

В голове вспыхнули искры, латный сапог врезался в подбородок, и судя по ощущениям, зубов явно стало меньше. Проклятая ушастая тварь танцевала вокруг, опережая его и иногда размывалась от скорости движений. Кахман схватился было за кинжал, и тут что-то розово-красное, искрящееся злой боевой магией врезалось ему под нагрудник, выбивая дыхание из легких и сгибая почти пополам. Физиономия орка оказалась между его собственных коленей.

 

—Приятного аппетита, поганочка, не подавись. 

 

В задницу орку прилетел крепкий пинок, опрокидывая в вонючую тину. Окованный серебром носок сапога вонзился точно в копчик, и орк взвыл дурным голосом.

 

—И скажи спасибо, что сейчас праздник, и на вертел таких, как ты, не насаживают. 

 

Бело-серебряная тень бесшумно исчезла в вонючем мареве Болота Криков. Когда все затихло, и остались только потрескивающее жужжание стакато, булькание трясины и подвывания Кахмана, Узгог отодвинул лист болотного папоротника, под которым сидел, и мысленно благословил всех гномов, их варево из каменных големов и Мастера Горных Дел Томо лично.

§2

 

 

Топь чавкала под сапогами, отвратительные запахи вызывали тошноту. Боевая ярость затихала внутри, оставляя сладковатый привкус использованной маны. Скотина зеленая, надо было разукрасить его физиономию позаковыристей. Она взглянула на кристалл, впаянный в рукоять правого меча. Сиренево-алая поверхность едва светилась, багровая стрелка указывала на северо-восток. Шаман сказал, что надо идти через южную оконечность топей, оставив Руну по правую руку. Если соврал, подавится своими колдунскими побрякушками.  

 

Висящий на шее медальон тонко завибрировал, и она замерла, скривившись, но вибрация затихла через секунду. Нет, не сейчас. Если только она доберется до того, кто бросил на нее это проклятие, о, гнев Шилен покажется ему весенним дождиком. Ладно бы банальное проклятие выкачивания жизни, паралича или там, молчания, нет, надо же было изобрести такую унизительную мерзость. Это проклятие, непредсказуемое, подлое, в любой момент времени превращало ее на четверть минуты в упитанную, розовую, глупую свинью! Ее, плоть от плоти народа темных эльфов! Только извращенная магия могла измыслить такое. И ничто не помогало, никакие усилия и талисманы не могли справиться с напастью. Из-за этого настроение девушки было омерзительным, кого угодно угнетало бы постоянное ожидание превращения в ходячий бекон.  Пусть боги проклянут этого колдуна, это праздничное перемирие и этот мир целиком! 

 

Из-за кустов послышалось низкое жужжание, затем раздвинув листья вынырнула голова стакато, оказавшегося слишком близко. Тварь издала скрежещущее шипение, ее фасетчатые глаза налились багряной злобой. Солдат, и не самый большой. Эльфийка быстро оглядевшись отступила изящным пируэтом, вскинув руки и крутнувшись вокруг себя, бледнея, как туман, и пропала в тенях. Стакато сунулся было вперед, шевеля жвалами, сбитый с толку исчезновением врага. Свистнувший словно из ниоткуда длинный клинок с тупым “чмяфк” рассек хитин на его загривке, уродливая голова завертевшись шлепнулась в черное окно вонючей воды, виднеющееся среди бледно-желтых цветков болотника. Туловище, дернувшись, свалилось за куст, облив его зеленоватой “кровью” и замерло, нелепо растопырив лапы. Воительница выскользнула из теней, даже не замедлив шага. 

 

Немало вонючих миль осталось позади, когда солнце, наконец, решившись, начинало клониться к закату, и слоистый туман засеребрился в низинах. Эльфийка огляделась, по памяти воспроизводя приметы, списком значившиеся в письме. Длинная полоса топи слева. Холм в виде гномской головы, справа. Гнилое дерево, левее, на ветке подвешен ходячий гриб. Пройти прямо, и на торчащую из кочки палку бросить заклинание Сглаза.

 

Магия вспыхнула в руке, руна привычно обожгла ладонь. Невидимый в воздухе магический щит замерцал, распадаясь, и за ним, неожиданно, эльфийка увидела ровную поляну, на которой стоял покосившийся, здоровенный, этажа в три, дом, сложенный из двухобхватных бревен. Светились окна, слышался смех, музыка, а над широченной, трое в ряд пройдут, дверью, зеленым болотным огнем горела вывеска - “Добро пожаловать, ребята, в Дом Четырёх!”. Она сдула с лица прядь волос, шагая вперед. Кабак? Здесь?  

 

К двери вела вполне себе дорога, засыпанная мелким, пылящим серым щебнем. В облаке пыли, перед входом в этот самый “Дом”, топтался высоченный, нескладный, всклокоченный монстр, с косматой, свалявшейся, нечесаной гривой, сине-фиолетовой кожей, одетый в какое-то нелепое рванье навроде набедренной повязки из куска маговской робы и ржавой кольчуги. Перевернутый наплечник от орковской брони был примотан цепью к его левому плечу, второй размещался на правом колене. На ноге звеня болтались сломанные оковы с куском цепи. Колорита добавляли торчащие в спине чудовища парочка огромных мечей и рыцарский лэнс. Нелепо топчась на месте он скреб по дороге метлой с рукоятью, сделанной из чьих-то очень больших костей, поднимая ту самую тучу пыли. Подойдя поближе эльфийка услышала злобное, скрипучее бормотание.

 

—Ходють и ходють, все ходють и ходють… там намусорили, тут намусорили… 

 

Ночь приближается, подумала воительница, глядя на чудовище. Та самая, праздничная ночь. Вот и этот уже появился.

 

—Что, снова нет покоя в преисподней?

 

 Монстр злобно покосился на нее налитыми кровью глазами. На стене у двери был приколочен кусок пергамента с правилами:

 

“Приветствуем тебя, о путник! Дом Четырёх - место, где каждый найдет ночлег, пристанище и выпивку. У нас есть несколько правил:

 

Никаких драк, “Дом Четырёх” - место для веселья.

Никакой боевой магии - “Дом Четырёх” - не поле битвы, хотите выяснить отношения - пожалуйте наружу. 

Войти может кто угодно - “Дом Четырёх” принимает существ любой расы.

Платите чем угодно - “Дом Четырёх” принимает любые деньги, кристаллы или ценности. 

Вход со своей выпивкой запрещен!”

 

Рядом с последним пунктом гномскими рунами было написано ругательство. Эльфийка пнув двери вошла, ощущая, как в лицо толкнулась волна запахов, теплого воздуха помещения и ощутимого кожей звука. Пахло пивом, жарящимся мясом, грибами и гномским элем. Перед ней было огромное помещение, с деревянными полами, тонущим в полутьме потолком с перекрещенными закопченными балками. С одной из балок свисало на цепи тележное колесо, утыканное оплывшими свечами, на другой болтался на веревке ходячий скелет, держащий в одной костяной руке большую деревянную кружку с табличкой “пожертвуйте на облагораживание Земли Казненных”, в другой - бутылку орковского рома. Если кто-то бросал монетку, скелет наливал ему стаканчик.

 

У северной стены пылал камин, напротив была барная стойка, за ней, на стене, целая батарея разнокалиберных бутылок на полках. Большое пианино около стойки было занято двумя людьми, одетыми, как прошлогодние покойники, которым явно солгали, что они умеют играть и петь. Впрочем, это не мешало им в четыре руки лупить по клавишам и  драть глотки, распевая какую-то похабную шансоньетку. На каждом столе стояло по небольшой тыкве с вырезанными глазами, зубастым ртом и свечкой внутри, на череп скелета с кружкой кто-то нацепил ведьминскую шляпу. В углах светилась бутафорская паутина, в ее сетях покачивались жирные пауки. Проклятый праздничек… 

 

За стойкой помещался здоровенный человек в полотняных штанах и кожаной безрукавке, подпоясанный широким поясом с бронзовыми бляшками. У него было скуластое лицо, косые глаза и зеленоватая кожа, на стойке перед ним лежал толстый гримуар в черной коже, с витиеватым замочком. Он стоял молча, следящим взглядом окидывая зал и руководя сонмом наряженных ведьмами официанток, без устали таскающих гостям снедь, эль и пиво, и ловко уворачивающихся от слишком наглых рук. По залу во множестве были расставлены столы, за которыми сидели и стояли представители всевозможных рас. За одним столом, залитым пивом, гномы играли в карты, шлепая ими и ругаясь, за другим несколько светлых эльфов пили вино из высоких бокалов и с непроницаемыми лицами смотрели куда-то широко раскрытыми глазами, словно видя недоступные прочим дали. Три стола были сдвинуты в углу, компания людей и орков, стуча кулаками подбадривала соревнующихся рукоборцев. Девица-орк с выдающимися формами укладывала одного борца за другим, опрокидывая после каждой победы кружку эля. 

 

Наверх, к балюстраде, опоясывающей зал, вели две лестницы, вдоль всей балюстрады виднелись двери. Еще одна дверь в углу зала вела в кухню, судя по грохоту посуды, реву огня и запахам, доносящимся оттуда. В дальнем и самом темном углу, рядом со столом с картежниками, эльфийка увидела пустой стол, и шагнула вперед.

 

—Эй, эй, леди, не так быстро!

 

Она опустила глаза на голос - перед ней стояла девица-гном, довольно высокая - целый метр с четвертью, одетая в короткое зеленое платье, передник и чепчик с воткнутой в волосы шпилькой с навершием в виде зубастой тыквы. Подол платьица был живописно порван, на заду, вместо банта - летучая мышь. В руках у нее была книга, поменьше лежащей на стойке, в кожаном переплете, украшенная красным камнем и с серебряными уголками.

 

—Желаете войти? Сначала правила и регистрация! У нас тут не проходной двор, а приличное заведение!  

 

Эльфийка бросила взгляд на стол у камина, где весьма фривольно одетые соплеменницы карточных игроков толпились вокруг сидящего за кружкой пива, одетого в парчовый камзол человека, по виду - торговца, затем перевела взгляд на гномку.

 

—Что? У нас тут нет расовых предрассудков! Итак, если хотите войти, назовите имя, расу, род занятий, и внесите залог - тысячу аден.

 

—За тысячу половину этого заведения можно купить. 

 

Угрюмо проговорила эльфийка сквозь зубы. Амулет снова начинал вибрировать, и настроение стремительно портилось, не хватало еще прямо тут превратиться в свинью. От нелицеприятной перспективы сразу захотелось от души кому-нибудь двинуть в зубы. Она даже оглянулась в поисках какой-нибудь противной рожи.

 

—Да, да, все так говорят. Ну? Плати или уходи! -гномка нетерпеливо топнула ножкой, обутой в изящный кожаный башмачок со стальной оковкой.

 

Эльфийка молча бросила на ее книгу звякнувший мешочек. Если она напрасно притащилась сюда, кое-кто ответит. И не только золотом.

 

Гномка ловко раздергав завязки высыпала золото на книгу, пересчитала, ссыпала монеты обратно и раскрыла свой фолиант. Выдернув из волос заколку вывела ее острием на пергаментной странице какой-то знак, засветившийся желтым, янтарным свечением.

 

—Имя? -гномка подняла глаза.

 

—Пиротесс Мерестианна. -мрачно проговорила эльфийка.

 

—Так… -гномка вывела на странице несколько символов общими рунами. -Раса - тёмный эльф, так?

 

Воительница сощурила глаза не ответив - темных эльфов узнавали даже в темноте, так говорили в Эльморе. 

 

—Род занятий? 

 

—Бард.

 

—В смысле, саппорт? - гномка заморгала зелеными глазами с деланной наивностью.

 

—Сколько аден стоит здесь подправить мордашку не в меру остроязыкой прислуге? -тихо спросила эльфийка глядя поверх головы нахальной гномки.

 

—Нисколько. 

 

Гномка ухмыльнувшись указала на висящую в углу железную клетку, где храпел пьяный орк с синяком в половину лица.

 

—Вот, сразу в клетку, пока буйный посетитель не образумится. Мы тут не часто встречаемся с…

 

Черные глаза эльфийки вдруг оказались прямо перед ее лицом, как две обсидиановые бездны, в которых плескалась пустота. Гномка дернувшись застыла на месте, словно ее сковал холод Горных рудников.

 

—Меня еще надо остановить, а я не вижу тут никого, кто мог хотя бы попытаться. -тихо прозвучал зловещий шепот. -Поэтому придержи язык, и сотри эту улыбочку со своего личика.

 

Она выпрямилась, глядя на ошарашенную гномку сверху вниз.

 

—Все у тебя?

 

—Ээм… это… оружие… надо вот туда, в арсенал. -запинаясь проговорила та, показывая на окно в западной стене, где торчала заспанная физиономия толстяка-человека. -Тебе… вам вернут его, вместе с залогом. Приятного отдыха.

 

Стараясь не смотреть в глаза гномка ретировалась, не поворачиваясь спиной. Эльфийка отметила, что она шмыгнула за стойку к странному человеку, спрятавшись за ним. Пройдя к окну воительница с сомнением глянула на толстяка, сняла перевязи с мечами. Толстяк добыл из-под своей скамьи длинный ящик, и когда оружие оказалось внутри закрыл его на замок, положил на стойку вычурный бронзовый ключ.

 

—На мечах заклятие. -сказала воительница. -Коснешься их - останешься без рук.

 

—Не извольте волноваться, леди, у нас тут не принято тянуть руки к чужому добру. 

 

Толстяк убрал ящик в стойку за спиной, где было несколько десятков таких же, и взялся за кружку с пивом. Не слушая его эльфийка развернулась, проходя в общий зал и озираясь. Выбрав тот самый стол у стены, где не горели свечи и было приятно полутемно, она уселась там, бросив пробегающей мимо официантке.

 

—Вина. Нормального, Харланского, не человеческого пойла.

 

Положив локти на стол она невидящим взглядом смотрела в бокал, где плескалось почти черное вино. За соседним столом картежники-гномы шлепали картами, азартно бранились и звенели кучками аден и камней. Мысли о том, какого облезлого Каина она делает здесь, в странном кабаке посреди топей, набитом представителями всех рас, тонули в вине, как в черной трясине. 

 

 

§3

 

Бутылка, покрытая пылью, уже показывала дно, когда двери распахнулись, послышались шаги, голос гномки-”привратницы”, смех, и затейливая ругань на оркском наречии. Затем кто-то шагнул к ее столу.

 

—Пира! Ты как всегда, успела вперед меня!

 

Воительница подняла голову, хотя и так узнала старого знакомого, соратника по бесчисленным кампаниям и походам. Легкий кожаный доспех, драный плащ, прожженый искрами походных костров и боевыми заклятиями, за плечами мешок, пояс с бесчисленными бутылочками, булавой  и гримуар на серебряной цепочке. Нахальная зеленая физиономия с черными, как жуки, глазами, и заплетенные в косы черные волосы, на шее на витом шнурке отсвечивал лазурным сапфиром Талисман Грации. Эльмансо НоРисон, собственной орочьей персоной.

 

Шаман щелкнул пальцами.

 

—Эй, кто там, эля и еды, клянусь Паагрио, я голоден, как при сотворении мира!  

 

Он плюхнулся на стул и сбросив на пол свой мешок потянулся. Официантка из людей принесла обширный поднос, уставленный тарелками, и маленький бочонок эля - похоже, вкусы шамана тут знали.

 

—Ха, вот то, что мне нужно!

 

Не тратя времени он принялся за трапезу, чавкая и урча.

 

—Ну, Пира, как тебе местечко, а? Не ожидала найти его тут? Я тоже не сразу поверил, как наткнулся. Линвар-полуорк его содержит, видела мужика за стойкой? Тут в общем, место для тех, кому надоело тыкать друг в друга железом и метать заклятия. Можно просто посидеть, пожрать и выпить, и… 

 

—Эл, кончай трепаться. -эльфийка оборвала поток излияний орка. -Я не в том настроении, чтобы обсуждать здешние странности. Ты обещал кое-что принести, я правильно помню?

 

Шаман хмыкнул, откусив кусок бараньей ноги.

 

—Да, да, сначала дело, потом болтовня, типичная ты. Условия те же, сто тысяч адены золотом и Свиток Возрождения. Принесла?

 

Эльфийка молча вытащила из набедренной сумки и бросила на стол тяжело звякнувший мешок, набитый золотом, и положила рядом Свиток.

 

—Чтоб мне всю жизнь пить камаэльский “нектар”, ты держишь слово! Что же, пришло время и мне сдержать свое. 

 

Шаман торжественно поднял обе руки вверх и помахал обглоданной костью, слово магическим жезлом. Эльфийка смотрела на него с ожиданием и плохо скрываемым раздражением.

 

—Ну? Давай уже, не тяни. -она протянула руку в тонкой боевой перчатке.

 

—Эй, все проще, чем думаешь. -орк хмыкнул. -От твоего проклятия нет противозаклятий или материального эликсира, либо камня-нейтрализатора, но, но!

 

Он многозначительно посмотрел на собеседницу. 

 

—Есть действенное средство! В общем, Пира, снимай колготки, и получишь ответ на свой вопрос!

 

За соседним столом воцарилась тишина, картежники как один оглянулись на шамана.

 

—С козырей зашел. -коренастый гном с рыжей бородой почесал в затылке. -А чего, так можно было? Чтоб дама за это еще и платила? 

 

Остальные гномы захохотали. Орк засмеялся тоже, затем взглянул на эльфийку и медленно, зуб за зубом стер с физиономии ухмылку.

 

—Эй, я объясню, ты чего задумала с этой бутылкой?

 

Орк загородился костью, как щитом.

 

—Да вот размышляю, -проговорила Пиротесс, рассматривая кусочек восковой печати от вина. -Какого размера поляну ты сейчас побежишь топтать, фокусник, чтобы успеть хотя бы раз от меня увернуться. Я прошла половину Эльмора, оставила за спиной столько трупов, что хватило бы этот кабак набить доверху, таскалась по вонючим болотам, добывая все это дерьмо, и для чего? Слушать твои бордельные шуточки!? Вот я сейчас тоже пошучу.

 

Она медленно поднялась на ноги. Орк вскочил, поднимая руки перед собой.

 

—Эй, эй, ладно, ладно! Шутка дурацкая, согласен, перегнул! Но фокус то в том, что это не шутка, не шутка, Каин тебя побери! В них все дело, в них!

 

Он ткнул костью в обтягивающие изящные бёдра эльфийки гладкие, дорого выглядящие полосатые колготки. 

 

—В них и есть то самое проклятие! И ты сама его на себя нацепила! Это не просто бельишко для девочек, а Проклятый Артефакт! Как можно было вообще додуматься напялить под тяжелую броню часть магической робы, для красоты чтоль?

 

Пиротесс медленно опустила бутылку, которую уже хотела швырнуть в голову орку. Выражение ее лица говорило красноречивее слов о том, что она думает о не понимающих в эстетике мужланах. 

 

—Все, успокоилась? -орк опасливо приблизился. -О клыки Паагрио, какие все нежные. 

 

Он уселся на стул, налил себе эля и залпом выпил.

 

—Я потратил кучи времени и денег, я перечитал половину Великой Библиотеки, я вызвал на дуэль троих шаманов, сломал свою любимый посох, чтобы достать кристалл и расплатиться за знания, и что я получаю? Черную эльфийскую неблагодарность! Нет, чтобы порадоваться, выпить, праздник же! Вон, и Большая Тыква скоро проявится, подойти, испросить благословения, примерить симпатичный костюмчик, вместо вечных доспехов, потанцевать, а?

 

—Ближе к делу, Эл! -воительница поморщилась.

 

—Боги мира, какие мы серьезные. Сама могла бы догадаться. -буркнул орк. -С чего бы дамские штучки вдруг выпадают с частью тяжелого доспеха, а? Тот огненный дух, которого мы завалили в Эльфийской Крепости,  был большим затейником. Он проклинал не противников, а их трофеи. Делал их привлекательными, чтобы сами просились в руки. Вот ты и попалась.

 

—Я попалась? - возмутилась эльфийка. -А кто потащил туда всю нашу кампанию?

 

Орк фыркнул в кружку с элем.

 

—Да, а кто орал на весь храм, когда мы делили лут “уберите руки, вонючее потное мужичье, это не для ваших тощих задниц!”, а?

 

Гномы за соседним столом засмеялись, эльфийка метнула в них яростный взгляд. 

 

—В общем, снимай, и избавишься от проклятия розовой…

 

—Заткнись! -бросила Пиротесс вставая. -Ни слова больше.

 

Она резко развернувшись направилась в сторону двери, куда заглядывали только девушки. Вернувшись обратно она уселась за стол и сумрачно взглянула на орка. 

 

—Ты уверен? 

 

—Более, чем. Дай сюда. Хы, еще теплые.

 

Он взял в руки невесомый комок, и провел над ним маленьким бронзовым жезлом с невзрачным камешком на навершии. Камешек тут же засветился неприятным болотным светом.

 

—Ну, так и есть. О Паагрио, такой примитивный трюк, но как сработал. 

 

Орк-шаман добыл из своего мешка медную реторту с нанесенными на нее символами и сунул комок в нее, утрамбовав тем же жезлом.

 

—В руках нельзя держать, любой контакт с телом активирует проклятие. Можешь их продать Жрецам Заката, тысяч сорок аден дадут в хороший день.

 

—Ты взял больше.

 

—Ха! Я взял больше, потому, что ты - мой друг, и потому, что за знания надо платить! Как и тому, кто умеет их применять. И кстати, заплатишь за ужин? 

 

Пиротесс покачала головой и впервые скупо улыбнулась.

 

—Наглая твоя орковская физиономия. Ладно уж, ужин с меня.

 

Они уже заканчивали трапезу, и толстое бревно в камине прогорело почти дотла, когда в двери “Дома Четырех” вошел, звеня сабатонами, паладин людей в наполированых, блестящих доспехах. Но ярче доспехов, даже в полутьме, отражая свет свечей сияла, словно обрамленная божественным нимбом, благородная лысина, простирающаяся на всю паладинскую голову. Серые глаза холодно озирали окружающее, а на его плаще серебрился вышитый герб ордена Эйнхазад. Почтительно согнувшийся оруженосец нес за ним большой шлем с плюмажем и длинный меч в красных ножнах.

 

—Я - паладин великой и светлой Эйнхазад, Саферо Балдрик. 

 

Объявил он, ни на кого не глядя. 

 

—И я готов благословить это место, если здесь окажут мне должное почтение.

 

Ему никто не ответил, большинство гостей разошлись по комнатам, пьяные орки и люди спали вповалку в углу зала. Висящий скелет проскрипел что-то, щелкая челюстью, его костяная лысина, скрытая под шляпой, не была и вполовину столь великолепна. Орк в клетке всхрапнул, издав паскудный звук, и снова затих. Паладин так же ни на кого не глядя прошествовал к единственному столу, оставшемуся чистым и стоящему прямо под колесом со свечами. Сонная гномка со своей книгой зевая вынырнула из-под стойки и направилась к новым гостям.

 

—Ты кажется сказал, что проклятье сработает при контакте с телом? -Пиротесс сощурилась, глядя на греющегося в лучах своего величия человека, ухмыляясь и обнажая острые белые зубы.

 

—Да, и мне нравится ход твоих мыслей. -Эльмансо хмыкнув достал с пояса бутылочку с маной.

 

—Потанцевать, говоришь, праздник…

 

 

Эльфийка улыбнулась вдруг, взяла бутылочку, и исполнив плавно серию перетекающих одно в другое, изящных, как танец, движений, растворилась в тенях, словно легкий дым, несомый ветром. Что-то мелькнуло в тени, около проявившейся у стены с камином Большой Тыквы. Через пару минут к столу, за которым сидел паладин, прошла изящной походкой, наверное, одна из официанток, в праздничном костюме Скелета, увенчанном огромным черепом и с подносом в руке. Какой бы расы она ни была, обливающий ее как вторая кожа костюм с намалеванными светящимися костями подчеркивал все округлости и изгибы так, что очухавшийся к этому времени орк в клетке только присвистнул, глядя вслед.

 

—Благороднейший и светлейший паладин великой Эйнхазад, прошу вас принять в дар от нашего заведения наше величайшее почтение, и этот скромный ужин. 

 

Грациозно нагнувшись официантка поставила на стол бутылку вина, большой кубок и несколько тарелок со снедью, и невесомо, незаметно коснулась его набедренника. Паладин сидел выпрямившись в своих доспехах, прямой, как палка, и недоступный мирским тревогам и соблазнам. Молодой оруженосец стоявший за спиной своего господина сначала таращил глаза, затем, после сурового “хмм”, прозвучавшего, как грозовой раскат, стоически направил взор в камин.

 

—Благодарю. -холодно сказал паладин. 

 

—С праздником вас, о благородный защитник устоев и правды. 

 

Официантка поклонилась и удалилась куда-то в сторону кухни. Через минуту она снова появилась, у стола в тени стены, что стоял рядом с покинутым картежниками. Орк-шаман, сидящий за столом, смотрел на нее с восхищением.

 

—Нихрена себе. -сказал он восторженно, салютуя кружкой эля. -Я беру назад свои слова, о том, что ты не умеешь веселиться и холодней ледяного тарантула. А тебе идет, знаешь ли.

 

Добавил он с чувством.

 

—Мог бы так откровенно не пялиться. -эльфийка сняла череп-маску, поставила ее под стол и уселась, налив себе вина. -Впрочем, ладно, давай за праздник, бродяга. 

 

Шаман поднял кружку. Эльфийка подняла в ответ свой бокал.

 

—Магия и сталь!

 

—Магия и сталь!  

 

Когда гномка подошла взять плату за ужин, за столом не было никого, только сложенные пентаклем пять золотых аден. 

 

А под утро одну из комнат “Дома Четырех”, в которую со всем почтением препроводили сияющего доспехами и лысиной воина, огласил истошный свиной визг.

Проклятие наемника.pdf

Изменено 10 ноября пользователем Cuprum
открыточка

[DirTeaMug 17]

Осень на мастерворке шла своим чередом.
Бомжи дрались за свои объедки за гаражами.
Топы играли в свои пиксели.
Праздничные тыквы докидывали последний день свои бафы.

Некий биш из какой то пачки плелся по диону к помощнику путешественников за бафом, потирая ушибленный бок. Ему еще предстояло зашивать порванные в последнем пвп штаны. Где бы взять на это адены… Он почесал затылок. Пальцы почувствовали неожиданно гладкий череп. Стоп, когда это он успел облысеть?

Бишоп взглянул на свое отражение в ближайшей луже и отпрянул. Да, на него явно глядела не его физиономия, а голый череп без кожи, но это было не самое страшное. За его спиной возвышалась фигура. Представитель Инновы. Так их называли. Говорят, столкнешься с таким и больше тебя никогда не увидят.

Биш резко развернулся и упал в холодную грязь. “Выпуск контента по нелицензионным продуктам карается казнью на точеной пике”. Его голос звучал хуже, чем скрип металла по стеклу и как будто раздавался внутри твоего собственного черепа. Движения губ существа совершенно не совпадали со словами, которые он произносил.
“Вот, держи каперскую грамоту, теперь ты обязан стримить эссенс по 80 часов в неделю. Пошли, тебе еще плашки на трансляцию добавлять.” Пальцы представителя крепко впились в плечо и с нечеловеческой силой дернули вверх. Что то хрустнуло. Кажется, это была ключица. Слезы текли из глаз, мешаясь с грязью на щеках.
“Ну не расстраивайся, дадим тебе промокодов, будешь разыгрывать. Только для начала выучишь наш корпоративный девиз.”
Биш попробовал вырваться. Это было явной ошибкой. Лапы существа держали его мертвой хваткой и с каждым рывком все глубже впивались в плоть. Он закричал. Но вместо молитв Эйнхазад из его глотки вырвалось что то между звериным воем и криком “САРКИСЯЯЯЯН ОТПУСТИ!”.

Он вскочил с кровати. Кажется это был просто сон. Биш почесал затылок. Пальцы нащупали холодную кость на том месте, где должны быть его волосы. За окном громыхнуло. Вспышка молнии осветила чей то силуэт, стоящий за окном. Но это уже другая история.

[NeverForget 0]

Маю дві історії, яка з них вигадана думайте самі

Історія I.
Наснилося що проспав прайм. 👻😱

Історія II

"Відлуння Забутих"

Хеллоуїнська ніч завжди була найприбутковішою для фарму. Cemetery біля Aden кишіла скелетами, немертвими і привидами. Наша група з п'ятьох — я, NeverForget, профет клану UAsquad, плюс танк, два ДД і біш — зібралася біля південних воріт о дев'ятій вечора.
— Давайте швидко зачистимо західну секцію, — запропонував танк.
Я кивнув, роздаючи бафи. Might, Shield, Haste... звичні рухи. Я обрав шлях ПП, щоб підтримувати живих, а не служити мертвим. Коли мені було шістнадцять, я бачив духів — чув їхній шепіт. Міг обрати шлях бішопа, служителя Einhasad. Але я втік від цього дару.
— NeverForget, ти з нами? — різко спитала біш.
— Так, вибач. Пішли.
Ми увійшли на територію цвинтаря. Туман був густіший за звичайний. Скелети падали під нашими ударами.
Але потім я його почув.
"Never..."
Шепіт. Не системний звук мобів. Щось інше.
— Хтось чув? — спитав я.
— Що? — обернулася біш.
— Нічого. Показалось.
Ми просувалися глибше. Western Cemetery, старіша частина.
"Never... forget... us..."
Тепер чіткіше. І я побачив його — не скелета-моба, а справжнього воїна. Напівпрозорий, у потертому обладунку. Він стояв біля надгробка, дивлячись на мене.
— Бачиш його? — прошепотів я до танка.
— Кого? Скелета праворуч? Вже йду.
Танк ринув вперед, пройшовши крізь нього. Дух не зник. Його губи ворушилися: "Remember..."
Холодний піт прошиб мене. Після всіх цих років, мій дар повертається.
Ми пішли далі. І їх ставало більше. Духи. Десятки. Сотні. Воїни у старовинних обладунках. Вони не атакували — просто стояли між могилами. Дивилися.
"We fought... we fell... Shilen took us... but who remembers?"
— NeverForget, що з тобою? — танк схопив мене за плече. — Ти блідий як привид.
— Я... я їх бачу. Воїнів. Мертвих. Сотні.
Група зупинилася, дивлячись на мене як на божевільного.
Один з духів ступив ближче. Старший, командир.
"Профет... ми знаємо, хто ти. Ми знаємо, чому ти втік. Але цієї ночі — коли завіса тонка — ти повинен почути."
— Я не хочу, — прошепотів я.
"Shilen створила Underworld, щоб ми не зникли у забутті. Але що толку від вічного існування, якщо ніхто не пам'ятає твого імені? Твоєї жертви?"
Інші духи загомоніли. Сотні голосів:
"Я загинув біля замку Діона..." "Я впав на полі біля міста-героя Орена..." "Я захищав нашу столицю Аден..."
Раптом я зрозумів.
NeverForget. Моє ім'я. Не випадковий нік. Воно завжди було призначенням.
— Що ви хочете? — спитав я командира.
"Пам'яті. Просто пам'яті. Ми всі віддали життя за щось більше. І ніхто не пам'ятає. Shilen дала нам вічність, але не дала того, чого прагне кожен воїн — щоб його пам'ятали."
Я повільно кивнув і почав інкантацію — не звичайний баф, а щось глибше. Слова йшли самі:
"Духи воїнів, що впали у битвах минулих, я, NeverForget, профет і свідок, даю обіцянку: ваші імені не згинуть. Я є тим, хто пам'ятає."
Срібляво-блакитне світло огорнуло мене. Духи один за одним почали розсіюватися, їхні обличчя були спокійними. Останнім зник командир.
"Дякую... профет."
Коли світло згасло, я впав на коліна.
— Що це було?! — танк був у шоці.
— Я виконав те, від чого тікав все життя.
Наступного ранку я повернувся до Cemetery. При денному світлі бачив надписи на надгробках — імена, дати, клани. Дістав папір і почав записувати. Кожне ім'я.
NeverForget — не просто нік. Це клятва. Це обіцянка.
І я її виконаю.

[Arhangel_1 0]

Сон. Сад Айріс. 

Сад здавався безкраїм. Висока трава торкалася колін, між дерев миготіло сонце, пахло квітами. Я сиділа під аркою з плюща, тримала в долонях кілька пелюсток і намагалася оживити їх, шепочучи знайомі слова — яким навчила мама. І ось пелюстки затремтіли та засяяли, зливаючись у форму метелика. Я усміхнулася, в мене вийшло. 

— Елі, доню, іди сюди, — долинув мамин голос крізь зелень саду. 

Я швидко підхопилася, притискаючи до грудей метелика, щоб показати його мамі. Вона стояла спиною, схилившись до когось у темному плащі. Я бачила лише його тінь. Коли мама обернулась, її усмішка була така тепла… 

— А ось і ти, знайомся, це… — встигла прошепотіти. 

Блиск металу — і все зупинилось. Тінь за її спиною ворухнулась, і клинок увійшов у серце зі спини, прорізавши повітря тихим шипінням. Я застигла, серце завмерло. Метелик вирвався з моїх долонь і злетів у небо. Мама глянула на мене востаннє й повільно впала, немов сам час схилився над нею. 

— Пророцтво звершилось… — пролунав низький, холодний голос. — Настав час… 

Я не могла ні крикнути, ні ступити кроку. І в ту мить почула її шепіт, ніжний, сповнений любові. Ельфійські слова, знайомі з дитинства, розчинили повітря, і світ навколо вибухнув білим світлом. Останнє, що я бачила перед тим, як світло поглинуло все, — постать у темному плащі, обличчя якої ховалося в тіні. Лише голос залишився в пам’яті — холодний, безжальний, такий, що неможливо забути. 

 

Замок темних ельфів. Тронна зала. 

Коли світло згасло, він стояв переді мною знову. Та ж постать, та ж порожнеча в очах. Тільки тепер із землі виривалось коріння, пробиваючи його тіло й обвиваючи, мов живі змії. Він кричав, намагаючись вирватися. 

— Ні!.. Неможливо… не від твоїх рук! — знову долинув той самий голос. 

Темрява накрила все. Я розплющила очі — і відчула, як у грудях пульсує сила. Мої очі палали смарагдовим полум’ям. 

 

Хелловін - ніч червоного місяця ч.2 

 

Аден. Центральна площа. День. 

Місто вирувало. Торговці весело гукали покупців, діти бігали між рядами, барди вигравали на лютнях старі балади. Повітря було наповнене ароматом спецій і свіжоспеченого хліба. Здавалося, ніщо не могло затьмарити цей день. 

Та раптом на підвищення біля фонтану, до монумента героїв, вийшов глашатай у темно-зеленому плащі. Його дзвінкий голос розітнув гомін площі: 

— Громадяни Адена! Нагадуємо, що вже за кілька днів настане ніч червоного місяця. Подбайте про свою безпеку, не залишайте домівок без потреби, і нехай світло Ейнхасад береже кожного з вас. 

Він повторював промову ще кілька разів, дедалі гучніше — так, щоб її почули навіть у дальніх рядах, де гамір торгівлі не вщухав. 

Після цього сувій згорнули. Натовп шумів далі, але вже приглушено. Мешканці обмінювалися короткими поглядами, ніби кожен щось згадав, про що краще мовчати. Дехто поспіхом збирав товар, інші вдивлялися в небо — навіть удень там уже проступала бліда тінь червоного місяця. 

Крізь натовп повільно пройшла фігура в темному каптурі. Вона рухалася спокійно, немов тінь, що розчиняється серед людей, і прямувала в напрямку замку. 

 

Покої Верховної Жриці. День. 

Двері були прочинені. У вузьку щілину пробивалося тьмяне світло коридору, відкидаючи довгу тінь на запорошену підлогу. Повітря стояло нерухоме, застигле, ніби разом із ним спинився сам час. Колись тут панувало світло, пахло квітами Ельмора, а крізь легкі тканини вікон просочувалося сонце. Тепер усе вкрив пил, полиці сховалися під павутинням, а з кутів тягнуло холодом. 

Та сама постать, Темний маг у плащі вже давно нишпорив у кімнаті. Він методично перевертав речі, розсував книги, обережно відкривав шафи. І ось його погляд зупинився на старій шафі біля вікна. Усередині, за подвійною стінкою, ховалася невелика ніша. Маг торкнувся панелі — потайна дошка зсунулася, відкривши схованку. Там, загорнута в темну тканину, лежала масивна книга, обгорнута потемнілою шкірою. На обкладинці ледь помітно проступала шестикутна зірка. 

Він нахилився, обережно торкнувся книги. З-під пальців здійнявся пил, і символ спалахнув м’яким світлом. Тихо, майже беззвучно, маг прошепотів коротке закляття. Книга затремтіла, її сторінки самі розгорнулися, ніби впізнавши власника. Погляд ковзнув по стародавніх рядках, шукаючи потрібне. Коли він натрапив на згадку про заклинання телепорту, на вустах з’явилася тінь усмішки. 

— Айріс... як цікаво, — промовив він майже з ніжністю. 

З коридору долинуло глухе відлуння голосів. Маг швидко закрив книгу, сховав її під плащ і ступив у тінь. Двері рипнули, у покої зайшли двоє стражників. Вони кинули короткий погляд усередину, перекинулися кількома словами й вийшли, навіть не підозрюючи, що хтось був поруч. 

Тиша знову опустилася на покої Верховної Жриці. 

 

Аден. Тронна зала. День. 

Спершись на коліно, капітан стояв перед троном на червоній доріжці. Підлога з білого каменю відбивала полум’я факелів. По боках застигли двоє гвардійців у темних латах з гербом Адена. 

— Минуло майже чотири роки від смерті Оріма. І щоразу, коли сходить червоний місяць, помирає хтось зі слуг двору. Першим був постачальник у порту, його знайшли біля складів серед розбитих бочок вина; від тіла різко тхнуло вином, а під горлом темніла рівна, холодна смуга. Через рік капітан варти сидів біля воріт, очі втуплені в небо; шия зламана, наче чиюсь руку так і не встигли зняти. А в минулому році був вбитий головний провіантмейстер Імперії, у власному кабінеті; під ногами розсипані монети, на столі недорахований рахунок. На всіх тілах однакова мітка, шестикутна зірка, вирізьблена точно, мов клеймо. Усі носили перстені з печаткою двору. Свідків не було, слідів боротьби теж. 

Він коротко вдихнув, перш ніж продовжити: — А декілька місяців тому ми втратили зв’язок з Діоном. Жоден караван не повернувся, люди почали зникати в навколишніх лісах. Туман із Землі Каторжників уже дістався міських околиць. Провізія повільно закінчується. Зерно з долин навколо Флорана завжди йшло до столиці, млини Діона годували південні провінції. Якщо негайно не втрутитись, імперію накриє голод. 

Імператор мовчав кілька секунд. Його погляд зупинився на капітанові, довгий, холодний. Потім спокійно промовив: — Готуй експедицію. Вирушаєте негайно. 

— Я… не певен, що зможу повернути людей живими, — вимовив капітан. Голос трохи зірвався; пальці в рукавицях судомно стиснулися. 

До трону тихо підійшов радник і щось прошепотів. Імператор ледь кивнув. 

— Виконуй наказ, — холодно мовив капітанові. 

Капітан уклонився і швидко рушив до виходу. Двері розчинилися, йому назустріч увійшли п’ятеро воїнів у фіолетових плащах і масках. Вони зупинилися перед троном. Від них тягло холодом і попелом, на пальцях виднілися чорні руни, під плащами темніли амулети, у повітрі ледь дзижчала темна магія. 

Один із воїнів ступив уперед. — Без сумніву, це вона. 

Імператор ледь зморщив брову. — Тоді приведіть її сюди, живою... і жодних свідків! 

На верхньому балконі, в тіні, стояв тей самий темний маг. Він спостерігав і, дочекавшись наказу імператора, беззвучно розчинився у пітьмі. 

 

Караван на Діон. День. 

На світанку караван вирушив зАдену. Попереду королівська гвардія, за ними гноми-інженери, цілителі, обоз і порожні вози під зерно. Коли землі Гірану лишилися позаду, з пагорба на тракт сповз туман і став стіною. Він пахнув попелом і гіркими травами, холодив шкіру, щипав очі. Звук у ньому глухнув, шепіт розтягувався, ніби говорив хтось інший. Колона зупинилася. Обличчя вершників закам’яніли, у зіницях стояв страх. Один перехрестився на Ейнхасад, інший стис амулет так, що побіліли кісточки. Ніхто не хотів їхати першим. Капітан повів коня за повід і увійшов у млу. За ним рушила колона. Дихати доводилося тим самим повітрям, холод різав горло, на язиці стояв метал. Тоді два коні рвонули й утекли, решту спішившись вели за повід. 

У тумані ліс проступав, як плями на старій мапі. Спершу чорні стовбури без листя. Далі сіра, ніби обпалена кора, запах пріллі й холодного попелу. У темряві блиснули очі. Знайомі контури росли до потвор. Кожен шурхіт у голові перетворювався на небезпеку. Коли мла розріднилася, постали мури Діона. Ворота були відчинені. Застави порожні. На баштах тліли поодинокі вогні. Капітан підняв руку, і караван повільно ввійшов у місто.

 

Діон. Вечір. 

Здавалося, місто дихало крізь тканину. Звуки глушилися, кроки глухо відбивалися від каменю. Вікна були забиті дошками. На перехрестях стояли люди в масках з грубої тканини, поверх шарфи чи бинти. У дітей маски менші, але ті самі. Вони трималися тіні, дивилися спідлоба, відступали до стін. Біля казанів парувала трава, у повітрі висів терпкий запах. Дехто виносив відра, але руки тремтіли. Коли поряд проходив загін, двері різко причинялися. 

Капітан зупинив обоз на центральній площі. Гвардійці стали по периметру і виставили заслони зі щитів. Цілителі розгортали похідний намет, розпалювали жаровні з травами. Гноми-майстри оглядали вози, підбивали обручі на бочках, підтягували ремені запрягів. Обозники відраховували паї і складали запаси під навіс. Мешканці стежили мовчки і трималися осторонь. До капітана вийшли двоє з Гільдії воїнів Діона, коротко привіталися і провели його з невеликим супроводом до палацу намісника. Місто чекало відповіді, але не довіряло нікому. 

 

Тронна зала Діона. Вечір. 

Від плит підлоги тягло сирістю і холодом. Світло падало зверху вузькими смугами. На стінах були закріплені щити з гербом Діону. Слуги стояли в тіні, їх маски звісали на шнурах біля пояса. 

Капітан увійшов з невеликим супроводом. Гвардійці розійшлися по боках і завмерли, тримаючи списи при нозі. 

Намісник сидів на троні з низьким підвищенням. Підлокітники затерлися від рук. Він повільно підвівся, розправив плечі й тепло усміхнувся, очі ж лишалися холодними. Пальці ковзнули по трону, ніби шукаючи опори. 

— За наказом імператора, — почав капітан, підійшовши ближче і приклавши кулак до грудей. 

— Вас справді прислав імператор? — намісник перебив, зробив крок уперед і зупинився на межі світла. — Нарешті допомога. Ми вже майже втратили віру. 

— За наказом імператора, — спокійно продовжив капітан. — Ми прибули, щоб забезпечити провізією столицю і відновити рух караванів. 

— Але... Місто ледве тримається, — намісник відвів погляд. — Жителі зникають. Туман душить ночами. За мурами лунають дивні звуки. Поля стоять пусткою, млини мовчать, а комори майже порожні. Люди бояться виходити на вулиці, про поля й мова не йдеться. Ми не вивеземо зерно. 

— Я вас почув, — перебив капітан. Він помовчав, зважуючи слова. — Це все почалося з туману? 

— Так. Він прийшов зі сходу, з боку Землі Каторжників, — тихо сказав намісник. Великий палець мимохіть стис перстень. — За східними воротами, у лісі, біля чорних коренів. Там на корі лишаються дивні знаки, а земля під ними, як холодний попіл. 

— Хто це підтвердить? — запитав капітан. 

— Розвідник з Гільдії воїнів на щастя повернувся живим, — відповів намісник. — Бачив ці знаки і знає ту місцевість. Він проведе вас. 

— Що ж, не гаятимемо часу, — мовив капітан. — Є ще щось, що ми маємо знати перед виходом? 

— Інакше ніяк. Поки цей туман над містом, нам ніщо не допоможе, — намісник зітхнув і стис підлокітник. — Спершу туман, потім усе інше.  

Капітан ледь вклонився. Гвардійці повернулися до виходу. Двоє відчинили двері і стали осторонь. За порогом уже чекали провідник і зброяр. 

У притінку під колонами стояв слуга в масці. Він дослухав до кінця і кинув короткий погляд на намісника. Намісник ледь нахилив підборіддя, двічі торкнувся підлокітника — немов подав знак. За мить слуга зник у боковому проході. 

 

Будинок Елі. Ніч. 

Слуга йшов швидко, тримаючись тіні. На перехресті озирнувся, постояв кілька ударів серця і знову рушив. З центральної вулиці звернув у темний провулок. Зупинився в ніші між кам’яними стінами, перевірив, чи нема хвоста, підняв каптур вище на очі. 

 

Це був звичайний будинок. Вузький ґанок. Зачинені віконниці. Жодних знаків. Слуга штовхнув двері, прослизнув усередину й тихо причинив їх за собою. Усередині було чисто, туман не проходив далі. Над внутрішнім одвірком тліла руна. М’яке світло дрижало на балці. 

 

На вході до внутрішньої кімнати стояли двоє в однакових масках. Повернув за ріг і мало не врізався в них; здригнувся — не очікукав. Спершу силуети здалися страхітливими, та обидва були низькі на зріст. Рухи пружні. Плечі вузькі. Виглядали водночас загрозливо і трохи смішно. 

Обидва заговорили в один голос: 

— Пароль або назад у туман! 

 

Кімната намісника. Ніч. 

Намісник зачинив двері ліктем. У кімнаті пахло воском і пилом. На столі лежали звіти, перо ще блищало чорнилом. Віконниці були зачинені. Під килимом скрипнула дошка. 

— Гарна історія, — сказав голос із темряви. 

Намісник рвучко обернувся. Біля шафи стояв чоловік у темному — один із тих п’ятьох, кого бачили в тронній залі: фіолетовий плащ, темна сталь під ним, маска без рис із вузькими щілинами для очей. 

— Хто ви? Як ви сюди потрапили? — намісник відступив до столу. 

— Історія про туман і чудовиськ, — продовжив незнайомець. — Гарна. Але я в неї не вірю. 

Намісник стис перо так, що хруснуло. На губах виступила суха усмішка. 

— Це правда, — він витер піт з чола рукавом. — Місто задихається. Ми робимо все, що можемо. 

— Та невже? — прошепотів убивця. 

Він підняв долоню. Шепіт зібрався в слова. Повітря потемніло. На підлозі під ногами намісника проступив темний знак. Коліна підломилися. Він упав на килим і схопився за груди. З рота вирвався стогін. 

— Вдихни, — тихо сказав убивця. 

Чорна тінь потягнулась із грудей намісника до долоні незнайомця. Очі намісника почорніли від зіниць до білків. Пальці задрижали. 

— А тепер розповідай правду, — прошепотів убивця. 

— Це… ширма, — видихнув намісник. Голос став чужим. — Щоб не платити податки. Щоб не вести провізію в Аден. Люди бояться. Каравани не йдуть. Ми тримаємо місто та склади. Люди в місті про це знають, тому носять маски, щоб не вдихати. Це повітря спотворює реальність: голоси, тіні, очі в лісі. 

— Продовжуй. 

— Ельфійка прийшла кілька місяців тому. Сказала, що надасть захист. Але це неважливо… Ви всі скоро помрете. Капітан уже мертвий. 

 

Шепіт стих. Темний знак зник із підлоги. Намісник завмер — ще пауза в один подих. Потім він повільно осунувся набік. 

 

Будинок Елі. Ніч.  

Слуга не відвів очей від двох у масках. Ледь нахилив голову. 

— Тоді спочинете вічним сном, — прошепотів спокійно. 

Він ступив уперед і пройшов поміж них, ніби крізь завісу. Вони розступилися мовчки. 

Світло змінилося. Усередині було тепло і ясно. Стеля висока. Білі тканини спадали хвилями. На підвіконні — мисочки з водою і віттям вересу. Повітря пахло м’ятою й молоком. Руна під балкою світилася м’яко, як вуглик у глечику. 

— Елі, чому вони ще не сплять? — слуга спинився на порозі світлої кімнати. 

На килимі, поруч із низьким столиком, сиділа Елі. Вона не підвелася, тільки поклала долоню на книгу. Очі усміхнулися. 

— Мабуть, теж хочуть знати, хто наші гості з дороги, як і я. 

За спиною слуги дві фігури тихо зняли маски. Це були юні діти, погляди вперті. Один наморщив ніс, другий скосив очі на рунy. 

— Знову не здригнувся, — пробурмотів перший. 

— І пароль не назвав, — відгукнувся другий. — Хоч би раз підіграв... 

— Досить, — м’яко сказала Елі. — Ідіть спати, ніч на дворі. 

Вони зітхнули синхронно й вийшли з кімнати, поставивши маски на поличку. 

Елі підвела погляд на слугу. 

— Тож хто наші гості? 

Слуга схилився й коротко прошепотів відповідь. 

— Я почула, — ще тихіше сказала Елі. — Далі я. 

Він уклонився і рушив до виходу. Проходячи під рунним світлом, відчув коротке тепло на шкірі, наче доторк долонею. Двері за ним тихо стали. 

 

Надворі туман знову згустився. Слуга швидко пішов провулком, не озираючись. На протилежному боці, між двома водостоками, завмерла постать у темному плащі. Тінь від лиця падала глибоко. Вона провела поглядом слугу, відзначила напрямок і розчинилася в пітьмі. 

 

Земля Каторжників. Ніч. 

Туман тримався низько. Провідник ішов попереду і ховав очі. Капітан вів загін крізь темний ліс, де вітер не шелестів, а шипів. 

Вони вийшли на просвіток. Попереду стояли дерева з покрученими стовбурами. На гіллі гойдалися висохлі тіла. На відстані виднівся кам’яний курган. Біля плоскої плити, схожої на вівтар, на колінах сиділа фігура у білому плащі. Плащ звисав, як крила костистого птаха. Обличчя бліде, мов кістка. 

— Там, — прошипів провідник і показав рукою. Побачивши білий плащ, зірвався з місця і кинувся тікати назад у туман. 

— Щити. Спис до ноги, — сказав капітан. Воїни стали півколом і повільно рушили вперед. 

Фігура підвелася. Голос був тихий, але чистий: 

— Я чекала на вас, капітане. 

Віття скрипнуло. Дерева ожили. Корені потяглися, як змії. Чорні листки сипали пил, що холодив шкіру. Один гвардієць сіпнувся і окам’янів поглядом. Другий упав на коліно, пальці не слухались. Третій зламав спис об кору і відступив. 

— Тримати стрій, назад, відходимо, — кринув капітан. Вони відступали крок за кроком. Коло дерев змикалося за ними і відступати вже було нікуди. 

— Кажуть, ви відданий слуга імператора, — сказала Елі. 

— Ми всі слуги, — відповів капітан. — Інакше нас би тут не було. 

— Ні. Ні, ви тут сам, — прошепотіла вона. 

Елі торкнулася пальцями землі і проказала заклинання. Сон ліг важкою хвилею. Броня дзенькнула об камінь. Вояки поснули там, де стояли. На ногах залишився лише капітан. 

— Цікаво дивитися на вівцю, що вважає себе вовком, — сказав він і підняв меч. 

Елі здригнулася. Її очі спалахнули. Повітря навколо заворушилося, ніби від жару. 

З темних місць, де туман тримався густіше, вийшли п’ятеро. Ті самі — фіолетові плащі, темна сталь, маски без рис. Вони стали довкола, наче пелюстки кола. 

Один підніс долоню. Те саме шіпуче закляття. Земля під ногами Елі почорніла, на ній проступив знак. Коліна підсіклися. З грудей вирвався стогін, з рота — холодний подих. Сила потяглася з неї тонкою тінню. 

Тоді пітьма, що лежала під деревами, ніби ожила. З’явилися тіні — прудкі, як клинки. Вони вдарили раз, другий, третій. Маски лягли в траву. Плащі впали. П’ятеро зникали один за одним, як згаслі свічки. 

Елі підвела голову, важко дихаючи і ніжно прошепотіла: 

— Мама, казала, що ти — Єдиноріг… 

Тіні збіглися в одне. Над плитою постала істота зі світла і ночі. Синій єдиноріг, прозорий, як полум’я в холоді. Грива світилася. На ріг лягав блиск червоного місяця. 

— Вражає, — озвався голос позаду. 

Елі обернулася. Єдиноріг рвонув на голос. У тумані стояв тей самий маг у чорному плащі. Він скрестив руки і прошепотів заклинання. Єдинорог спалахнув, повітря склалося в хвилю. 

Коли дим осів, ні єдинорога, ні Елі, ні мага вже не було. Капітан стояв сам посеред сплячих. На небі горів червоний місяць.

Изменено 10 ноября пользователем Arhangel_1

[gggkuklus 1]

10.11.2025 в 23:45, Arhangel_1 сказал:

Сон. Сад Айріс. 

Сад здавався безкраїм. Висока трава торкалася колін, між дерев миготіло сонце, пахло квітами. Я сиділа під аркою з плюща, тримала в долонях кілька пелюсток і намагалася оживити їх, шепочучи знайомі слова — яким навчила мама. І ось пелюстки затремтіли та засяяли, зливаючись у форму метелика. Я усміхнулася, в мене вийшло. 

— Елі, доню, іди сюди, — долинув мамин голос крізь зелень саду. 

Я швидко підхопилася, притискаючи до грудей метелика, щоб показати його мамі. Вона стояла спиною, схилившись до когось у темному плащі. Я бачила лише його тінь. Коли мама обернулась, її усмішка була така тепла… 

— А ось і ти, знайомся, це… — встигла прошепотіти. 

Блиск металу — і все зупинилось. Тінь за її спиною ворухнулась, і клинок увійшов у серце зі спини, прорізавши повітря тихим шипінням. Я застигла, серце завмерло. Метелик вирвався з моїх долонь і злетів у небо. Мама глянула на мене востаннє й повільно впала, немов сам час схилився над нею. 

— Пророцтво звершилось… — пролунав низький, холодний голос. — Настав час… 

Я не могла ні крикнути, ні ступити кроку. І в ту мить почула її шепіт, ніжний, сповнений любові. Ельфійські слова, знайомі з дитинства, розчинили повітря, і світ навколо вибухнув білим світлом. Останнє, що я бачила перед тим, як світло поглинуло все, — постать у темному плащі, обличчя якої ховалося в тіні. Лише голос залишився в пам’яті — холодний, безжальний, такий, що неможливо забути. 

 

Замок темних ельфів. Тронна зала. 

Коли світло згасло, він стояв переді мною знову. Та ж постать, та ж порожнеча в очах. Тільки тепер із землі виривалось коріння, пробиваючи його тіло й обвиваючи, мов живі змії. Він кричав, намагаючись вирватися. 

— Ні!.. Неможливо… не від твоїх рук! — знову долинув той самий голос. 

Темрява накрила все. Я розплющила очі — і відчула, як у грудях пульсує сила. Мої очі палали смарагдовим полум’ям. 

 

Хелловін - ніч червоного місяця ч.2 

 

Аден. Центральна площа. День. 

Місто вирувало. Торговці весело гукали покупців, діти бігали між рядами, барди вигравали на лютнях старі балади. Повітря було наповнене ароматом спецій і свіжоспеченого хліба. Здавалося, ніщо не могло затьмарити цей день. 

Та раптом на підвищення біля фонтану, до монумента героїв, вийшов глашатай у темно-зеленому плащі. Його дзвінкий голос розітнув гомін площі: 

— Громадяни Адена! Нагадуємо, що вже за кілька днів настане ніч червоного місяця. Подбайте про свою безпеку, не залишайте домівок без потреби, і нехай світло Ейнхасад береже кожного з вас. 

Він повторював промову ще кілька разів, дедалі гучніше — так, щоб її почули навіть у дальніх рядах, де гамір торгівлі не вщухав. 

Після цього сувій згорнули. Натовп шумів далі, але вже приглушено. Мешканці обмінювалися короткими поглядами, ніби кожен щось згадав, про що краще мовчати. Дехто поспіхом збирав товар, інші вдивлялися в небо — навіть удень там уже проступала бліда тінь червоного місяця. 

Крізь натовп повільно пройшла фігура в темному каптурі. Вона рухалася спокійно, немов тінь, що розчиняється серед людей, і прямувала в напрямку замку. 

 

Покої Верховної Жриці. День. 

Двері були прочинені. У вузьку щілину пробивалося тьмяне світло коридору, відкидаючи довгу тінь на запорошену підлогу. Повітря стояло нерухоме, застигле, ніби разом із ним спинився сам час. Колись тут панувало світло, пахло квітами Ельмора, а крізь легкі тканини вікон просочувалося сонце. Тепер усе вкрив пил, полиці сховалися під павутинням, а з кутів тягнуло холодом. 

Та сама постать, Темний маг у плащі вже давно нишпорив у кімнаті. Він методично перевертав речі, розсував книги, обережно відкривав шафи. І ось його погляд зупинився на старій шафі біля вікна. Усередині, за подвійною стінкою, ховалася невелика ніша. Маг торкнувся панелі — потайна дошка зсунулася, відкривши схованку. Там, загорнута в темну тканину, лежала масивна книга, обгорнута потемнілою шкірою. На обкладинці ледь помітно проступала шестикутна зірка. 

Він нахилився, обережно торкнувся книги. З-під пальців здійнявся пил, і символ спалахнув м’яким світлом. Тихо, майже беззвучно, маг прошепотів коротке закляття. Книга затремтіла, її сторінки самі розгорнулися, ніби впізнавши власника. Погляд ковзнув по стародавніх рядках, шукаючи потрібне. Коли він натрапив на згадку про заклинання телепорту, на вустах з’явилася тінь усмішки. 

— Айріс... як цікаво, — промовив він майже з ніжністю. 

З коридору долинуло глухе відлуння голосів. Маг швидко закрив книгу, сховав її під плащ і ступив у тінь. Двері рипнули, у покої зайшли двоє стражників. Вони кинули короткий погляд усередину, перекинулися кількома словами й вийшли, навіть не підозрюючи, що хтось був поруч. 

Тиша знову опустилася на покої Верховної Жриці. 

 

Аден. Тронна зала. День. 

Спершись на коліно, капітан стояв перед троном на червоній доріжці. Підлога з білого каменю відбивала полум’я факелів. По боках застигли двоє гвардійців у темних латах з гербом Адена. 

— Минуло майже чотири роки від смерті Оріма. І щоразу, коли сходить червоний місяць, помирає хтось зі слуг двору. Першим був постачальник у порту, його знайшли біля складів серед розбитих бочок вина; від тіла різко тхнуло вином, а під горлом темніла рівна, холодна смуга. Через рік капітан варти сидів біля воріт, очі втуплені в небо; шия зламана, наче чиюсь руку так і не встигли зняти. А в минулому році був вбитий головний провіантмейстер Імперії, у власному кабінеті; під ногами розсипані монети, на столі недорахований рахунок. На всіх тілах однакова мітка, шестикутна зірка, вирізьблена точно, мов клеймо. Усі носили перстені з печаткою двору. Свідків не було, слідів боротьби теж. 

Він коротко вдихнув, перш ніж продовжити: — А декілька місяців тому ми втратили зв’язок з Діоном. Жоден караван не повернувся, люди почали зникати в навколишніх лісах. Туман із Землі Каторжників уже дістався міських околиць. Провізія повільно закінчується. Зерно з долин навколо Флорана завжди йшло до столиці, млини Діона годували південні провінції. Якщо негайно не втрутитись, імперію накриє голод. 

Імператор мовчав кілька секунд. Його погляд зупинився на капітанові, довгий, холодний. Потім спокійно промовив: — Готуй експедицію. Вирушаєте негайно. 

— Я… не певен, що зможу повернути людей живими, — вимовив капітан. Голос трохи зірвався; пальці в рукавицях судомно стиснулися. 

До трону тихо підійшов радник і щось прошепотів. Імператор ледь кивнув. 

— Виконуй наказ, — холодно мовив капітанові. 

Капітан уклонився і швидко рушив до виходу. Двері розчинилися, йому назустріч увійшли п’ятеро воїнів у фіолетових плащах і масках. Вони зупинилися перед троном. Від них тягло холодом і попелом, на пальцях виднілися чорні руни, під плащами темніли амулети, у повітрі ледь дзижчала темна магія. 

Один із воїнів ступив уперед. — Без сумніву, це вона. 

Імператор ледь зморщив брову. — Тоді приведіть її сюди, живою... і жодних свідків! 

На верхньому балконі, в тіні, стояв тей самий темний маг. Він спостерігав і, дочекавшись наказу імператора, беззвучно розчинився у пітьмі. 

 

Караван на Діон. День. 

На світанку караван вирушив зАдену. Попереду королівська гвардія, за ними гноми-інженери, цілителі, обоз і порожні вози під зерно. Коли землі Гірану лишилися позаду, з пагорба на тракт сповз туман і став стіною. Він пахнув попелом і гіркими травами, холодив шкіру, щипав очі. Звук у ньому глухнув, шепіт розтягувався, ніби говорив хтось інший. Колона зупинилася. Обличчя вершників закам’яніли, у зіницях стояв страх. Один перехрестився на Ейнхасад, інший стис амулет так, що побіліли кісточки. Ніхто не хотів їхати першим. Капітан повів коня за повід і увійшов у млу. За ним рушила колона. Дихати доводилося тим самим повітрям, холод різав горло, на язиці стояв метал. Тоді два коні рвонули й утекли, решту спішившись вели за повід. 

У тумані ліс проступав, як плями на старій мапі. Спершу чорні стовбури без листя. Далі сіра, ніби обпалена кора, запах пріллі й холодного попелу. У темряві блиснули очі. Знайомі контури росли до потвор. Кожен шурхіт у голові перетворювався на небезпеку. Коли мла розріднилася, постали мури Діона. Ворота були відчинені. Застави порожні. На баштах тліли поодинокі вогні. Капітан підняв руку, і караван повільно ввійшов у місто.

 

Діон. Вечір. 

Здавалося, місто дихало крізь тканину. Звуки глушилися, кроки глухо відбивалися від каменю. Вікна були забиті дошками. На перехрестях стояли люди в масках з грубої тканини, поверх шарфи чи бинти. У дітей маски менші, але ті самі. Вони трималися тіні, дивилися спідлоба, відступали до стін. Біля казанів парувала трава, у повітрі висів терпкий запах. Дехто виносив відра, але руки тремтіли. Коли поряд проходив загін, двері різко причинялися. 

Капітан зупинив обоз на центральній площі. Гвардійці стали по периметру і виставили заслони зі щитів. Цілителі розгортали похідний намет, розпалювали жаровні з травами. Гноми-майстри оглядали вози, підбивали обручі на бочках, підтягували ремені запрягів. Обозники відраховували паї і складали запаси під навіс. Мешканці стежили мовчки і трималися осторонь. До капітана вийшли двоє з Гільдії воїнів Діона, коротко привіталися і провели його з невеликим супроводом до палацу намісника. Місто чекало відповіді, але не довіряло нікому. 

 

Тронна зала Діона. Вечір. 

Від плит підлоги тягло сирістю і холодом. Світло падало зверху вузькими смугами. На стінах були закріплені щити з гербом Діону. Слуги стояли в тіні, їх маски звісали на шнурах біля пояса. 

Капітан увійшов з невеликим супроводом. Гвардійці розійшлися по боках і завмерли, тримаючи списи при нозі. 

Намісник сидів на троні з низьким підвищенням. Підлокітники затерлися від рук. Він повільно підвівся, розправив плечі й тепло усміхнувся, очі ж лишалися холодними. Пальці ковзнули по трону, ніби шукаючи опори. 

— За наказом імператора, — почав капітан, підійшовши ближче і приклавши кулак до грудей. 

— Вас справді прислав імператор? — намісник перебив, зробив крок уперед і зупинився на межі світла. — Нарешті допомога. Ми вже майже втратили віру. 

— За наказом імператора, — спокійно продовжив капітан. — Ми прибули, щоб забезпечити провізією столицю і відновити рух караванів. 

— Але... Місто ледве тримається, — намісник відвів погляд. — Жителі зникають. Туман душить ночами. За мурами лунають дивні звуки. Поля стоять пусткою, млини мовчать, а комори майже порожні. Люди бояться виходити на вулиці, про поля й мова не йдеться. Ми не вивеземо зерно. 

— Я вас почув, — перебив капітан. Він помовчав, зважуючи слова. — Це все почалося з туману? 

— Так. Він прийшов зі сходу, з боку Землі Каторжників, — тихо сказав намісник. Великий палець мимохіть стис перстень. — За східними воротами, у лісі, біля чорних коренів. Там на корі лишаються дивні знаки, а земля під ними, як холодний попіл. 

— Хто це підтвердить? — запитав капітан. 

— Розвідник з Гільдії воїнів на щастя повернувся живим, — відповів намісник. — Бачив ці знаки і знає ту місцевість. Він проведе вас. 

— Що ж, не гаятимемо часу, — мовив капітан. — Є ще щось, що ми маємо знати перед виходом? 

— Інакше ніяк. Поки цей туман над містом, нам ніщо не допоможе, — намісник зітхнув і стис підлокітник. — Спершу туман, потім усе інше.  

Капітан ледь вклонився. Гвардійці повернулися до виходу. Двоє відчинили двері і стали осторонь. За порогом уже чекали провідник і зброяр. 

У притінку під колонами стояв слуга в масці. Він дослухав до кінця і кинув короткий погляд на намісника. Намісник ледь нахилив підборіддя, двічі торкнувся підлокітника — немов подав знак. За мить слуга зник у боковому проході. 

 

Будинок Елі. Ніч. 

Слуга йшов швидко, тримаючись тіні. На перехресті озирнувся, постояв кілька ударів серця і знову рушив. З центральної вулиці звернув у темний провулок. Зупинився в ніші між кам’яними стінами, перевірив, чи нема хвоста, підняв каптур вище на очі. 

 

Це був звичайний будинок. Вузький ґанок. Зачинені віконниці. Жодних знаків. Слуга штовхнув двері, прослизнув усередину й тихо причинив їх за собою. Усередині було чисто, туман не проходив далі. Над внутрішнім одвірком тліла руна. М’яке світло дрижало на балці. 

 

На вході до внутрішньої кімнати стояли двоє в однакових масках. Повернув за ріг і мало не врізався в них; здригнувся — не очікукав. Спершу силуети здалися страхітливими, та обидва були низькі на зріст. Рухи пружні. Плечі вузькі. Виглядали водночас загрозливо і трохи смішно. 

Обидва заговорили в один голос: 

— Пароль або назад у туман! 

 

Кімната намісника. Ніч. 

Намісник зачинив двері ліктем. У кімнаті пахло воском і пилом. На столі лежали звіти, перо ще блищало чорнилом. Віконниці були зачинені. Під килимом скрипнула дошка. 

— Гарна історія, — сказав голос із темряви. 

Намісник рвучко обернувся. Біля шафи стояв чоловік у темному — один із тих п’ятьох, кого бачили в тронній залі: фіолетовий плащ, темна сталь під ним, маска без рис із вузькими щілинами для очей. 

— Хто ви? Як ви сюди потрапили? — намісник відступив до столу. 

— Історія про туман і чудовиськ, — продовжив незнайомець. — Гарна. Але я в неї не вірю. 

Намісник стис перо так, що хруснуло. На губах виступила суха усмішка. 

— Це правда, — він витер піт з чола рукавом. — Місто задихається. Ми робимо все, що можемо. 

— Та невже? — прошепотів убивця. 

Він підняв долоню. Шепіт зібрався в слова. Повітря потемніло. На підлозі під ногами намісника проступив темний знак. Коліна підломилися. Він упав на килим і схопився за груди. З рота вирвався стогін. 

— Вдихни, — тихо сказав убивця. 

Чорна тінь потягнулась із грудей намісника до долоні незнайомця. Очі намісника почорніли від зіниць до білків. Пальці задрижали. 

— А тепер розповідай правду, — прошепотів убивця. 

— Це… ширма, — видихнув намісник. Голос став чужим. — Щоб не платити податки. Щоб не вести провізію в Аден. Люди бояться. Каравани не йдуть. Ми тримаємо місто та склади. Люди в місті про це знають, тому носять маски, щоб не вдихати. Це повітря спотворює реальність: голоси, тіні, очі в лісі. 

— Продовжуй. 

— Ельфійка прийшла кілька місяців тому. Сказала, що надасть захист. Але це неважливо… Ви всі скоро помрете. Капітан уже мертвий. 

 

Шепіт стих. Темний знак зник із підлоги. Намісник завмер — ще пауза в один подих. Потім він повільно осунувся набік. 

 

Будинок Елі. Ніч.  

Слуга не відвів очей від двох у масках. Ледь нахилив голову. 

— Тоді спочинете вічним сном, — прошепотів спокійно. 

Він ступив уперед і пройшов поміж них, ніби крізь завісу. Вони розступилися мовчки. 

Світло змінилося. Усередині було тепло і ясно. Стеля висока. Білі тканини спадали хвилями. На підвіконні — мисочки з водою і віттям вересу. Повітря пахло м’ятою й молоком. Руна під балкою світилася м’яко, як вуглик у глечику. 

— Елі, чому вони ще не сплять? — слуга спинився на порозі світлої кімнати. 

На килимі, поруч із низьким столиком, сиділа Елі. Вона не підвелася, тільки поклала долоню на книгу. Очі усміхнулися. 

— Мабуть, теж хочуть знати, хто наші гості з дороги, як і я. 

За спиною слуги дві фігури тихо зняли маски. Це були юні діти, погляди вперті. Один наморщив ніс, другий скосив очі на рунy. 

— Знову не здригнувся, — пробурмотів перший. 

— І пароль не назвав, — відгукнувся другий. — Хоч би раз підіграв... 

— Досить, — м’яко сказала Елі. — Ідіть спати, ніч на дворі. 

Вони зітхнули синхронно й вийшли з кімнати, поставивши маски на поличку. 

Елі підвела погляд на слугу. 

— Тож хто наші гості? 

Слуга схилився й коротко прошепотів відповідь. 

— Я почула, — ще тихіше сказала Елі. — Далі я. 

Він уклонився і рушив до виходу. Проходячи під рунним світлом, відчув коротке тепло на шкірі, наче доторк долонею. Двері за ним тихо стали. 

 

Надворі туман знову згустився. Слуга швидко пішов провулком, не озираючись. На протилежному боці, між двома водостоками, завмерла постать у темному плащі. Тінь від лиця падала глибоко. Вона провела поглядом слугу, відзначила напрямок і розчинилася в пітьмі. 

 

Земля Каторжників. Ніч. 

Туман тримався низько. Провідник ішов попереду і ховав очі. Капітан вів загін крізь темний ліс, де вітер не шелестів, а шипів. 

Вони вийшли на просвіток. Попереду стояли дерева з покрученими стовбурами. На гіллі гойдалися висохлі тіла. На відстані виднівся кам’яний курган. Біля плоскої плити, схожої на вівтар, на колінах сиділа фігура у білому плащі. Плащ звисав, як крила костистого птаха. Обличчя бліде, мов кістка. 

— Там, — прошипів провідник і показав рукою. Побачивши білий плащ, зірвався з місця і кинувся тікати назад у туман. 

— Щити. Спис до ноги, — сказав капітан. Воїни стали півколом і повільно рушили вперед. 

Фігура підвелася. Голос був тихий, але чистий: 

— Я чекала на вас, капітане. 

Віття скрипнуло. Дерева ожили. Корені потяглися, як змії. Чорні листки сипали пил, що холодив шкіру. Один гвардієць сіпнувся і окам’янів поглядом. Другий упав на коліно, пальці не слухались. Третій зламав спис об кору і відступив. 

— Тримати стрій, назад, відходимо, — кринув капітан. Вони відступали крок за кроком. Коло дерев змикалося за ними і відступати вже було нікуди. 

— Кажуть, ви відданий слуга імператора, — сказала Елі. 

— Ми всі слуги, — відповів капітан. — Інакше нас би тут не було. 

— Ні. Ні, ви тут сам, — прошепотіла вона. 

Елі торкнулася пальцями землі і проказала заклинання. Сон ліг важкою хвилею. Броня дзенькнула об камінь. Вояки поснули там, де стояли. На ногах залишився лише капітан. 

— Цікаво дивитися на вівцю, що вважає себе вовком, — сказав він і підняв меч. 

Елі здригнулася. Її очі спалахнули. Повітря навколо заворушилося, ніби від жару. 

З темних місць, де туман тримався густіше, вийшли п’ятеро. Ті самі — фіолетові плащі, темна сталь, маски без рис. Вони стали довкола, наче пелюстки кола. 

Один підніс долоню. Те саме шіпуче закляття. Земля під ногами Елі почорніла, на ній проступив знак. Коліна підсіклися. З грудей вирвався стогін, з рота — холодний подих. Сила потяглася з неї тонкою тінню. 

Тоді пітьма, що лежала під деревами, ніби ожила. З’явилися тіні — прудкі, як клинки. Вони вдарили раз, другий, третій. Маски лягли в траву. Плащі впали. П’ятеро зникали один за одним, як згаслі свічки. 

Елі підвела голову, важко дихаючи і ніжно прошепотіла: 

— Мама, казала, що ти — Єдиноріг… 

Тіні збіглися в одне. Над плитою постала істота зі світла і ночі. Синій єдиноріг, прозорий, як полум’я в холоді. Грива світилася. На ріг лягав блиск червоного місяця. 

— Вражає, — озвався голос позаду. 

Елі обернулася. Єдиноріг рвонув на голос. У тумані стояв тей самий маг у чорному плащі. Він скрестив руки і прошепотів заклинання. Єдинорог спалахнув, повітря склалося в хвилю. 

Коли дим осів, ні єдинорога, ні Елі, ні мага вже не було. Капітан стояв сам посеред сплячих. На небі горів червоний місяць.

Каждый третий чат ии. 👍

[Arhangel_1 0]

11.11.2025 в 14:37, gggkuklus сказав:

Каждый третий чат ии. 👍

Дякую за таку високу оцінку :-) 

[Eleyn 577]

Друзья, итоги конкурса будут опубликованы в течение нескольких дней. Нам нужно вычитать все ваши истории)

[Eleyn 577]

Дорогие друзья!
Подведены итоги конкурса.

Мы благодарим каждого, кто принял участие, а также тех, кто действительно старался над своими историями: получилось интересно, захватывающе и местами по-настоящему страшно :)

Определить победителей было очень сложно. Надеемся, вы не будете бросаться в нас камнями — хороших историй было много.
Мы постарались отметить лучших, поэтому некоторые участники получили дополнительные призовые места и поощрительные награды.

• 1 место разделили между собой: @Cuprum (MW): 500 Master CoinOfficial server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products. на балансе вашего личного кабинета + Уникальная Мантия Halloween / @RURU (Lu4) 1000 Master CoinOfficial server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products.
• 2 место разделили между собой: @Julienne (MW) 500 Master CoinOfficial server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products. на балансе вашего личного кабинета + Уникальный Плащ MW Creative Dark или Light / @MirkWood (Lu4) 800 Master CoinOfficial server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products.
• 3 место разделили между собой: @Arhangel_1 (MW) и @R0mashka (MW) по 500 Master CoinOfficial server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products. на балансе вашего личного кабинета ИЛИ Уникальный Плащ MW Creative Dark или Light (на выбор)Official server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products.

 

Дополнительные награды за креатив в виде Уникальный Плащ MW Creative Dark или Light (на выбор) получают:

• @DirTeaMug
• @KissPS 
• @NeverForget
• @Mr.Am

А также все участники, которые принимали участие в конкурсе (включая победителей) получат промокод с небольшими подарками. 
Промокод будет отправлен вам в личные сообщения в течение суток. Если за это время вы не получили ничего, то вы либо не выполнили условия конкурса, либо я вас потеряла 😶Так что для решения вопроса прошу написать мне в ЛС :)

 

---

Dear friends!
The contest results are in.

We thank everyone who took part, as well as those who truly put effort into their stories: they turned out interesting, thrilling, and at times genuinely frightening :)

Choosing the winners was very difficult. We hope you won’t throw stones at us — there were many great stories.
We did our best to highlight the strongest ones, so some participants received additional prize places and special rewards.

• 1st place was shared by: @Cuprum (MW): 500 Master Coin Official server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products. to your account balance + Unique Halloween Mantle / @RURU (Lu4) 1000 Master Coin Official server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products.
• 2nd place was shared by: @Julienne (MW) 500 Master Coin Official server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products. to your account balance + Unique MW Creative Cloak Dark or Light / @MirkWood (Lu4) 800 Master Coin Official server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products.
• 3rd place was shared by: @Arhangel_1 (MW) and @R0mashka (MW) — each receives 500 Master Coin Official server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products. to your account balance OR Unique MW Creative Cloak Dark or Light (choice)

 

Additional rewards for creativity in the form of a Unique MW Creative Cloak Dark or Light (choice) go to:

• @DirTeaMug
• @KissPS
• @NeverForget
• @Mr.Am

All participants, including the winners, will receive a promo code with small gifts.
The promo code will be sent to you via private message within 24 hours. If you do not receive anything during this time, it means either the contest conditions were not met, or I simply lost track of you 😶 In that case, please message me directly :)

 

---

Друзі!
Підібито підсумки конкурсу.

Ми щиро дякуємо кожному, хто взяв участь, а також тим, хто справді доклав зусиль до своїх історій: вони вийшли цікавими, захопливими та подекуди справді моторошними :)

Обрати переможців було дуже складно. Сподіваємося, ви не будете кидати в нас камінням — хороших історій було чимало.
Ми намагалися відзначити найкращих, тому деякі учасники отримали додаткові призові місця та заохочувальні нагороди.

• 1 місце поділили між собою: @Cuprum (MW): 500 Master Coin Official server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products. на баланс вашого акаунта + Унікальна Мантія Halloween / @RURU (Lu4) 1000 Master Coin Official server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products.
• 2 місце поділили між собою: @Julienne (MW) 500 Master Coin Official server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products. на баланс вашого акаунта + Унікальний Плащ MW Creative Dark або Light / @MirkWood (Lu4) 800 Master Coin Official server's currency.
  10 Master Coins=1 Dollar.
  Thank You for supporting our team and our products.
• 3 місце поділили між собою: @Arhangel_1 (MW) та @R0mashka (MW) — по 500 Master Coin на баланс вашого акаунта АБО Унікальний Плащ MW Creative Dark або Light (на вибір)

 

Додаткові нагороди за креатив у вигляді Унікального Плаща MW Creative Dark або Light (на вибір) отримують:

• @DirTeaMug
• @KissPS
• @NeverForget
• @Mr.Am

Усі учасники, включно з переможцями, отримають промокод із невеликими подарунками.
Промокод буде надіслано вам у приватні повідомлення протягом доби. Якщо протягом цього часу ви нічого не отримали, це означає, що ви або не виконали умови конкурсу, або я вас загубила 😶 У такому разі, будь ласка, напишіть мені в особисті :)