Nakatomi 0 Опубликовано: 15 часов назад Рассказать Опубликовано: 15 часов назад СМЕРТЬ. Одна маленькая гномка очень боялась умереть. Когда она думала о смерти, ей становилось так страшно, что она забывала что по профе она биш и может спасти кого угодно. И она боялась не только собственной смерти. Боялась она за за ПЛа, его зама и рядовых мемберов. ПЛу часто приходилось успокаивать маленького гномо-биша, что она будет жить еще очень долго. И ее дорогие сопартийцы тоже будут долго жить. - Гномочка, тебе просто нажимать кнопки. Старайся следить за HP и не волнуйся. Просто жми F1, F2, F3. Повторяй и не бойся. Все виживут. Гномо-биш успокаивалась, но ненадолго. Однажды, когда гномо-биш вернулась домой с фарма, возле дома ее ждал незнакомый темный эльф. Он был красивым, но у него были взрослые уставшие глаза и седые волосы. - Значит ты боишься Смерти, - сказал эльф-маг. Не спросил, а сказал так, что сразу становилось понятно - он все знает. Гномочка кивнула. - А хочешь я научу тебя убегать от Смерти? - спросил эльф-маг. - А разве так можно? - удивилась гномочка. - Посмотри на меня, - сказал эльф, - я убегаю от Смерти уже больше ста лет. И смогу убегать в десять раз больше. Гномочка сглотнула комок страха, который подбирался вверх по ее горлу, в тот самый момент, пока он не вырвался наружу истошным криком. Она уставилась на эльфа, думая что все что сейчас происходит это всего лишь ее фантазии, поэтому что бы убедиться в этом ущипнула себя. Не помогло....Для достоверности она потёрла свои глаза, но эльф все так же стоял перед ней с небольшой ухмылкой. - Как я могу сделать это? - переборов свой страх произнесла гномочка. Он подошел к ней и протянул ладонь. На ладони свиток. Он был старый. Почти ветхий, но от него исходила аура, которую невозможно описать словами. Она чувствовала как это аура поглощала и ее. Хоть она была не материальной, но гномочка чувствовала на себе это липкое неприятное ощущение. - Ты должна взять его, взять его и хранить. Тогда смерть обойдет тебя. Гномока взяла свиток. Пыталась рассмотреть его со всех сторон и когда подняла голову увидела, что эльф-маг пропал. Она оглянулась и даже окрикнула его, но ее встретило только молчание. Но она ощущала чей то взгляд. Не добрый взгляд. Она продолжила изучение и поняла. Что свиток сделан не из бумаги, а из кожи....кожи Лизермана, или может кожи Орка из Бараков, а может и вовсе из кожи рядового Овера или Варкараера. Гномочка была настолько испугана, что спрятала свиток на Склад и постаралась забыть о нем. Прошло несколько дней. Но она до сих пор чувствовала на себе этот взгляд. За каждым уголком Адена. На споту в АБГ. Она не где не смогла избавится от этого ощущения. Она несколько раз спрашивала у своих сапортийцев чувствуют ли они то же, но ответ всегда был отрицательным. Над ней даже начали посмеиваться, наверное именно поэтому она и не рассказала не об эльфе, не о свитке. Но ее терпение было на исходе. И к концу прайма она все таки собралась с силами и решила прочитать что же именно написано в том свитке. Когда солнце уже зашло за горизонт, свет в домах Адена погас и крики умерших на Древнем Поле Битвы стали более отчётливее она зашла на Склад. Хранитель склада Валдерал посмотрел на нее уставшим взглядом из-за стола. - Снова ты? - пробормотал он. Он медленно поднялся и открыл ее сундук для хранения. Гномочка украдкой взяла свиток и постаралась как можно быстрее скрыться из Склада. За спиной она только и услышала грустный вздох Валдерала. Добравшись до дома у нее звенело в ушах, а руки тряслись как будто на дворе вот-вот наступит Новый год, а не Хеллоувин. Она зажгла камин, уселась перед ним в попытках согреться. Но ей все же было холодно и холод исходил не от улицы, а от свитка. Он пронзал ее о костей. Но ее желание избежать Смерти было сильнее. Она развернула свиток. Он оказался пуст. Она вздохнула с облегчением. Неужели все это ей показалось? Неужели она прост случайно нашла свиток на земле, а эльфа-мага и тот странный диалог просто придумала? Но тогда откуда это липкое, леденящее душу ощущение? Она хотела свернуть свиток и кинуть его в огонь, но она заметила багрово-красные разводы, которые начинали двигаться. Их движение было хаотичным. Даже безумными! И в итоге из них сложился силуэт. Он находился где то вдалеке и большо походил на старца, но его глаза. Его глаза как будто горели красным. "Странный розыгрыш" - подумала она. Ведь скоро праздник, который подразумевает в себе шалости и розыгрыши, а возможно и немного испуга. Она немного вздохнула. "Неужели это и все?". Но то что свиток был заколдован и к тому же был сделан из кожи...не простой кожи... не давало ей покоя. Она свернула свиток, спрятала его под кровать, использовала инвок и лягла отдыхать. Всю ночь ей снились кошмары. В одних она боролась со скелетами в Митриловых Рудниках. В других она и ее сопартийцы умирали от рук Паучихи Орфен. А в некоторых были только эти глаза. В темноте. И они смотрели прямо на нее. Она проснулась в поту. На улице только начинало светлеть, но сон уже ушел. Что бы избавиться от темных мыслей и не терять время зря она отправилась на главную площадь. Там понемногу кипела жизнь. Торговцы занимали свои места, магазины выставляли свои вывески и украшения в честь праздника. Только теперь эта суматоха не вызывала у гномки радости, а наоборот...раздражение, злость и отвращение. Что это? Недосып? Или...? Время шло. Пати было собрано. Сопартийцы как обычно шутили и обсуждали жизнь, только гномочка была отстранённой. Она решили еще раз взглянуть на свиток, который решили отнести обратно на Склад, но забыла, развернула его и ужаснулась. Силуэт был ближе чем вчера ночью, глаза казались еще более жутки и пугающими. Они как будто смотрели прямо в душу. Она свернула свиток и спрятала в свою сумку. Она подумала что сейчас нет смысла думать об этом и ей лучше не зацикливаться на этих "розыгрышах", а продолжать хилить. Хилить, что бы никто не умер...На споту она пыталась взять себя в руки и продолжать свое дело. Но в голове неслись мысли одна за одной. "Ударь его. Используй свои умения. Убей. Убей. Убей." Она пыталась отмахнуться от них, но желание было высоко. И вот один моб был убит ей. Второй. Третий. Она поднимала с земли удачный лут. Но ей как будто этого было мало. Она взяла себя в руки только когда услышала что ей сопартийцы пытаются не умереть, ведь она забыла, что ей нужно хилить. К концу их приключений, стоя на складе, что бы сложить туда свою добычу, она переминалась с ноги на ногу в желании скорее вернуться домой. Дома же она привычно разожгла камин и решили более детально изучить свиток. Раскрыв его она увидела все тот же силует. Но и в этот раз он стал ближе, из под капюшона мантии была заметна легкая улыбка и все те же горящие глаза. Только теперь они были краснее чем утром. Она разглядывала силуэт в поисках подсказки. Она разглядывала свиток. Но на нем так и оставался силуэт. Улыбка. Горящие глаза. Она пришла в себя только когда луна была так высоко, что ее лучи попадали гномоке на глаза. Она тряслась. Это был не страх. Не холод. Это был адреналин. Желание использовать свои новые умения. Посмотреть насколько же сильны они могут быть. Выглянув в окно и убедившись что улице совершенно пусты. Она вышла за ворота города и начала проверять свои умения на монстрах. Ведь она не делает ничего плохого? Она защищает свой любимый Аден от них. Она помогает страже блюсти порядок в стенах города и за ее приделами. Как только всё MP было израсходовано и силы были на пределе, она вернулась домой. Снова развернув свиток. Силуэт по прежнему был там. Но теперь он стоял на месте и не улыбался, но глаза были настолько же пугающими. Возможно она просто сходит с ума? И все это ей кажется? Дни шли. Все как обычно. Прайм, КМы. Каждую ночь она ходила за ворота Адена что бы убивать монстров, но силует не менялся. Но почему? Почему раньше он приближался, а теперь замер на месте? Она все придумала? В один из подобных ночей она снова шла за пределы города. Возможно сегодня что то изменится? Она била и била монстров, пока вдалеке не увидела мечи, которые были скрещены над головой одного человека-мага. Вар. Что же ей делать? Она решила не сдаваться и защитить честь своего Клана. Она использовала свои умения на пределе. Слип. Сжигание маны. Удар.Удар.Удар. И вот этот человек-маг уже на земле. Внутри она радовалась, ее кровь бурлила. Она повергла врага. Придя домой она снова развернула свиток. И увидела все тот же знакомый силуэт. Но он теперь был ближе. Снова появилась улыбка, которую она ждала. Ждала? Глаза стали еще ярче. Она почувствовала радость. Радость? Это была радость от победы? Радость от того что что то изменилось? Нет...это было что то другое, то что она еще не понимала. А может на принимала? Дни шли, она пыталась найти варов или хотя бы других монстров, те которые нова двинут силуэт. Иногда у нее это получалось. Но тогда почему силуэт не сдвинулся? Почему снова пропала улыбка? Почему эти глаза преследовали ее везде? Даже на прайме она не могла избавиться от желание сдвинуть силуэт. Ее раздражало что там она не может показать насколько сильны ее умения. И что она тоже может убивать. Дни шли и раздражение нарастало. Нарастало и желание....желание убивать. Она при любой возможности выбиралась в одиночестве за пределы города. Убивала Варов, мобов.... иногда персонажей. Эльфы, Орки, Люди и иногда даже Гномы. После каждого убийства она проверяла что происходит с силуэтом на том самом свитке. С каждым новым убийством улыбка становилась шире, глаза горели ярче, а силуэт был еще ближе. Ее желание увидеть кто же там скрывается за капюшон мантии становилось все больше и больше. Она росло с каждой отобранной жизнью. Она искала новые и новые жертвы, те,которых не было раньше. На одном из КМов она подумала, а почему бы не попробовать свои умения на соклане. Что в этом такого? Она пыталась откинуть эти мысли из головы. Но они отзывались все новой и новой силой. Замах. Удар. Труп. Ее кровь бурлила, в ушах стоял звон. И она чувствовала удовлетворение. То самое, которое она не могла добиться уже несколько дней. Силует же был почти отчетливым. Вот вот и она смогла бы разглядеть кто там. Ее изменения не остались незаметными. Собравшись на очередной рейд. Она и ее пати отправились убивать рейд босса. Возможно это та новая смерть, которая приблизить силуэт еще ближе? Возможно сейчас она увидеть лицо? Но бос повержен, а силуэт так и остался на месте. Ее руки тряслись от ярости. Кровь бурлила так, что она можно было слышать как она вихрем проносится по венам. К ней подошел сопартией, что бы узнать все ли с ней в порядке. - Я в порядке! Со мной все хорошо! Не трогайте меня! Прокаст. Удар. И ее сопартиец лежит на земле. Сердце участилось. И снова. Прокаст. Удар. Смерть. Смерть. Смерть. Смерть. Смерть. Смерть. Смерть. Она остановилась только тогда, когда уже никого не осталось. Она стояла одна. Все восемь сопартийцев лежали на земле. Ее ник стал багрово-красным. Такого же цвета как и те самые глаза. Она развернула свиток. Силует начал двигаться. Он становился ближе и ближе. Пока она не увидела, что под капюшоном скрывается ее лицо. Ее глаза горели ярче солнца на закате. Улыбка была одновременно мерзкой, но приносила удовольствие и облегчение. Внизу появилась надпись. " Ты уйдешь от Смерти тогда, когда станешь ею " HollyDolly Gamma Цитата Ссылка на сообщение Поделиться на других сайтах More sharing options...
Sabor 4 Опубликовано: 13 часов назад Рассказать Опубликовано: 13 часов назад The Mysterious Scroll : The "Soul" that i have lost server: Black char: Sabor I had a quest, to visit the ancient ruins of the Forgotten Temple, from an adventurer. Me and my loyal companion , the Souless, were hunting down the enemies in our way with ease. As we reached deeper inside the temple we found an ancient scroll, surrounded by dark magic! It was on the floor so i went closer to examine it Souless started to behave strange. Like it was telling me to leave it untouched. But i didnt listen. Curiosity is a dangerous weakness.. The moment i broke the seal the torches of the temple went dark, shadows appeared across the temple walls and a voice whispered "At last..you have opened the door" A huge shadow emerged from the scroll , a lot of faceless demons that was imprisoned inside of it. "Your companion belongs to me, return the soul you have stolen" Souless was afraid for the first time. I raised my hands but spells didnt affect the creature. Slowly the demons grew larger and stronger and were ready to attack me! Then Souless rose. Its eyes burned with a dark energy i had never seen before. It charged against the demons unleashing all the power it had! The fight was fierce until Souless cut the demon's stomach creating a huge shadow that was swallowing everything around us. I started to run away trying to command my companion to follow. Souless didnt obey me for the first time. Instead it looked at me and i heard a whisper in my head saying "Master..you are safe" I escaped the shadows and left the temple. But without Souless.. Thats how i learned the price of curiosity and that some bonds cannot be broken, even by death EviilDancer 1 Цитата Ссылка на сообщение Поделиться на других сайтах More sharing options...
OmegaGLO 0 Опубликовано: 13 часов назад Рассказать Опубликовано: 13 часов назад This story is going to be short. "The Fear of Our CP" is the title of this story. I play on the Gamma server. This happened right in the middle of a siege. The siege had just started, and we were defending the castle. All our CPs were strategically positioned, defending the castle gates. The leader of our CP is known on the server as Vendetta. His name says it all: he’s a character—and a person—who loves PvP and has an insane amount of PKs. He has around 140 PKs. So, as fate would have it, right in the heat of battle, while we were fighting, someone who wasn't fully inside the siege zone crossed his path, and our CP leader accidentally hit them, turning PK. And that is the ultimate fear of the entire CP: our leader going PK. Why? Because he has his full gear enchanted to +6 and a rare +10 weapon. When we saw his name turn red, all our hearts stopped beating right then and there. We stopped thinking about the battle; our sole mission became getting rid of his PK status. Every time he kills someone, his PK levels spike massively—we're talking way over 10,000 karma. So, what did we do? We ran out like absolute madmen from the frontline of the battle, tracked him down, and somehow managed to kill him three times just to clear his karma. It was tragic. I’m telling it calmly now, but at that moment, we were all desperate because there was way too much at stake, and we could lose everything. my name in the game is Aribeto. Цитата Ссылка на сообщение Поделиться на других сайтах More sharing options...
fumar0 0 Опубликовано: 9 часов назад Рассказать Опубликовано: 9 часов назад SERVER: CARMINE NAME: PetizaTiraPiedra The Way Back Petiza hated walking. Stone was honest; it stayed where it was put, unless you gave it a reason not to. Roads, on the other hand, were a waste of perfectly good legs. She dropped her pack and searched for her Scroll of Escape. She trusted her axe, her earth-bending, and her own judgment. The first two had never betrayed her. The third was a matter of debate she preferred not to entertain. She found the scroll beneath a coil of rope and began the incantation. Halfway through, a voice surfaced in her memory. Wait for me. She clenched her teeth. Not now. The ground shuddered. The words on the parchment seemed to shift beneath her eyes, though she couldn't tell whether the ink had changed or she'd lost her place. She tried to stop reading, but the final syllables escaped her mouth. Then everything went dark. She awoke in a narrow corridor, her pack beside her. The scroll was gone. “Perfect,” she said. “A faulty spell, and no refunds.” She pressed her palm against the wall and extended her senses through the rock. Her magic revealed an immense space on the other side, a chamber that couldn’t possibly exist there. She sensed pillars, arches, and something else: small irregularities in the floor, like bodies lying beneath a layer of stone. She pulled her hand away. She tried again. The chamber was still there. With a sharp gesture, she ordered the rock to part. The wall cracked, but behind it she found nothing but more solid stone. No chamber, no pillars, no hollow space at all. Then she heard three knocks. A pause. Three more. Petiza froze. She knew that rhythm. She had heard it before, a long time ago, somewhere her memory insisted on keeping locked away. She crouched and placed both hands on the floor. Her perception sank through the layers of rock until it found a hollow space. There were two figures down there. One lay motionless; the other had its arms stretched upward. Petiza snatched her hands away so quickly that her knuckles struck the floor. She remembered dust in her mouth. A thunderous crash. A tunnel ceiling collapsing while she held back tons of stone with trembling hands. Someone was screaming. Someone was telling her to leave. She remembered escaping. She remembered staying. She couldn’t trust either memory. “You promised,” a voice whispered. “What did I promise?” There was no answer. Petiza got to her feet and ran. The corridor seemed to stretch with every step, though its walls never changed. She didn’t look back. When she finally found an exit, daylight blinded her. She was in the city. Her home was just as she had left it: dust on the furniture, tools beside the door, an abandoned cup on the table. Everything was in its place, and that should have reassured her. Then she saw the scroll. It lay open on the table, though she couldn’t remember taking it out of her bag. The incantation was perfectly legible. In the margin, a sentence written in her own handwriting read: Don’t leave me here again. Petiza stepped back. Three knocks echoed beneath the floor. She stood motionless. Then, slowly, she knelt and pressed her palms against the tiles. Her magic sank into the stone, passed through the foundations, and descended into the darkness. It found a hollow space beneath the house. And something inside it. She couldn’t make out a shape. She could only sense a hand pressed against the stone ceiling, directly beneath her own. Petiza stopped breathing. No. That’s impossible. She withdrew one hand. The other remained pressed against the floor, fingers rigid, as her magic probed the stone for a crack, a tunnel, any explanation. There was nothing. Only solid, compact, unbroken rock. Then the hand below moved. One finger. Just one. Petiza jerked both hands away and stumbled backward until she struck the wall. Her heart hammered against her ribs. She tried to convince herself she had misread the shape, that her magic had mistaken an irregularity in the rock for something that couldn’t possibly be there. She slowly reached toward the floor again. She never touched it. Three knocks echoed beneath the tiles. From the other side, something had recognized her. Petiza didn’t touch the floor again, but something cold brushed the palm of her hand. Цитата Ссылка на сообщение Поделиться на других сайтах More sharing options...
terrama 0 Опубликовано: 3 часа назад Рассказать Опубликовано: 3 часа назад З розділу « Ніколи не грай 24/7! Було вже далеко за північ, коли я вирішив ще трохи пофармити в своїй улюбленій грі. До нового рівня залишалося кілька відсотків, адени майже не було, а завтра зранку на роботу. Класична ситуація: кажу собі, що ще п'ять хвилин, а потім дивлюсь на годинник і розумію, що лягати вже ніколи. Декілька років назад я грав за мага SpellSinger (як я любив його називати «водомойка»), мав нормальний для свого рівня шмот і не шукав пригод у вигляді PvP. Просто вбивав мобів, підбирав дроп і зрідка поглядав у загальний чат. На споті було порожньо. Зазвичай у цей час хтось обов'язково бігав із червоним ніком, хтось просив баф, а хтось кричав, що його злили без причини. Сьогодні ж чат мовчав. Приблизно о другій ночі я помітив орка біля дерев. Він стояв у НГ броні, без клану, без зброї й без руху. Я подумав, що це якийсь новачок, який прийшов подивитись що можна пофармити та відійшов від комп'ютера. Пробіг повз нього, добив кількох мобів і повернувся до того самого місця. Орк стояв там само. Я написав йому в чат: «Ти живий?» Відповіді не було. Тоді я навів курсор на персонажа, щоб запросити у групу та подивитися його рівень. Інформація не з'явилася. Подумав, що звичайний баг, і вже хотів іти далі, коли в чаті вискочило повідомлення від невідомого: «Не вбивай останнього». Я покрутив мишкою, оглянувся навколо, але поруч нікого не було. Повідомлення залишилося в історії, але імені відправника не було. Я вирішив, що хтось приколюється, і продовжив фарм. За кілька хвилин залишився один моб. Звичайний монстр, якого я вбивав сотні разів. Я вже натиснув атаку, коли помітив, що його здоров'я не зменшується. Моб стояв на місці й дивився на мене. Потім над його головою з'явився таємничий сувій із написом: «Допоможи мені». Я відпустив клавішу. Монстр розвернувся й побіг углиб локації. Не за звичним маршрутом, а просто в темряву, між деревами. Я не знаю, чому, але пішов за ним. Мабуть, цікавість перемогла здоровий глузд. Через кілька хвилин я опинився біля старих руїн, де раніше ніколи не був. Там стояв ще один персонаж. Він мав мій нік. Ту саму броню. Ту саму зброю. Навіть той самий плащ, який я купив кілька днів тому за останню адену. Я відкрив інвентар. Усе було на місці. Подивився на персонажа перед собою. Він почав одягати зброю та почав заточувати її просто посеред руїн. У системному чаті з'явилося повідомлення про успішне покращення предмета. Я нічого не натискав. Мій двійник підняв голову й написав: «Ти довго не заходив». Я спробував вийти з гри. Кнопка не працювала. Натиснув Alt+F4 — вікно закрилося, але через секунду відкрилося знову. Мій персонаж стояв на тому самому місці, а двійник повільно наближався. «Я тут фармив, поки тебе не було», — написав він. Я спробував рухатися. Персонаж слухався, але кожен крок віддавав мене назад, ніби хтось тримав за невидиму мотузку. Двійник підійшов майже впритул і зняв шолом. Під ним було моє обличчя. Не обличчя ігрового персонажа. Моє справжнє обличчя, яке я бачив щодня коли вимикав монітор. Я відсахнувся від монітора. Двійник підняв руку й указав кудись за мою спину. Я не обернувся. Він написав: «Не дивись. Він стоїть за тобою». Я висмикнув кабель живлення з комп'ютера. Екран згас. У кімнаті стало тихо, і я почув лише власне дихання. Кілька хвилин сидів нерухомо, намагаючись переконати себе, що просто заснув за комп'ютером і побачив дурний сон. Потім почув звук клавіатури. Хтось друкував. Комп'ютер був вимкнений. Я повільно повернув голову до монітора. Він був чорним, але на його поверхні відбивалася кімната. Моє крісло. Стіл. Відчинені двері. І людина, яка стояла за моєю спиною. Я різко обернувся. Нікого. Коли знову подивився на монітор, на чорному екрані проступили білі літери: «Дякую, що звільнив місце». Я вже не спав до ранку. Комп'ютер більше не вмикав. Наступного дня прийшов з роботи змінив пароль і вирішив, що більше ніколи не гратиму вночі. Минув тиждень. Я майже забув про цю історію, аж поки товариш не написав мені в месенджері. «Ти що, нового персонажа створив?» Я відповів, що ні. Він надіслав скриншот із гри. На ньому мій персонаж стояв біля Outlaw Forest, біля тих самих дерев. Поруч лежав убитий моб. Над моїм персонажем було написано моє ім'я, а в клановому чаті висіло повідомлення: «Хлопці, хто сьогодні на фарм?» Я сказав другові, що це не я, і перепровірив профіль. Показало мені два однакові імені. Одне було сірим — я не заходив у гру сім днів. Друге світилося зеленим - онлайн Я попросив його написати цьому персонажу одне запитання: «Хто ти?» І тут знову над головою з’явився таємничий сувій із надписом: «Я той, хто залишився фармити, коли справжній гравець пішов спати». А потім мій друг отримав ще одне повідомлення: «Передай йому, що завтра я зайду до нього в гості». Того вечора я вперше за багато років залишив світло в коридорі на всю ніч. А серед ночі на телефон прийшло повідомлення від невідомого номера. Одне речення: «Ти забув забрати дроп». Після цієї історії майже 3 роки не згадував, про таку величну гру, як LINEAGE II. Гарного святкування Гелловіну гравцям. Сервер Black Нік KiLa Цитата Ссылка на сообщение Поделиться на других сайтах More sharing options...
Рекомендованные сообщения
Присоединяйтесь к обсуждению
Вы можете опубликовать сообщение сейчас, а зарегистрироваться позже. Если у вас есть аккаунт, войдите в него для написания от своего имени.
Примечание: вашему сообщению потребуется утверждение модератора, прежде чем оно станет доступным.